Епік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А коли вони вже сиділи в невеличкій, оббитій килимами кімнаті, Аватара набула свого повного, разючого вияву.

— Як я можу допомогти вам? — запитав сер Ворен, з його очей лилося золоте світло.

— Мені потрібне військо, щоб подолати сили зла, зосереджені на південь од Ньюгейвена.

— Це гідне прохання. Я допоможу вам без вагань і кожною краплиною своєї сили.

— Це прекрасно, дякую вам. Ми збираємося коло південної брами опівдні через три дні.

— Я буду там, — кивнув сер Ворен, — з усіма товаришами, яких зможу зібрати.

— А можна запитати про щось Аватару? — зненацька запитав Ерік. Сер Ворен ураз заціпенів, потім його постать розпливлася, а з середини його тіла постали миготливі контури гуманоїда.

— Про що ти хочеш запитати мене? — лагідні слова пестили Ерікові вуха.

— Я хочу знати про вампіра. Він дуже схожий на вас. Він став живий? Що діється?

Кілька митей Аватара злякано блимала, немов ліхтар, на якому метелик калічить себе об пекуче скло.

— Він не схожий на мене, він — я. Він — це та моя частина, яка хоче жити.

— Ви можете перемогти його в битві?

Аватара зареготала, видаючи істеричні, моторошні зойки:

— Чи можеш ти боротися з собою і перемогти? Можливо. Але я не годен сказати, хто з нас сильніший, бо не можу сказати, чого жадаю дужче. Далі тягти це хворе й самотнє існування чи покласти йому край?

— Ти знаєш, я допоможу тобі, якщо є завдання, яке мені під силу.

— Знаю. Але я роздвоююсь, і все небесне воїнство не зможе знову стулити докупи розколоті половинки. — Аватара засміялася нехарактерним для неї дитячим сміхом, і Ерік здригнувся.

— Прощавай, Попелю. Я радію битві, яку ти плануєш. Так або так вона дасть мені певне полегшення.

Світло зникло, і в кімнаті миттю кристалізувалася постать сера Ворена. Він стояв нерухомо, вочевидь позбавлений усякого внутрішнього життя.

Амфітеатр був повний. Досі друзі ніколи не бачили так багато людей, приєднаних до гри, навіть у фіналах випускних змагань або під час найважливіших судових справ.

Усюди аж до запаморочливих висот зовнішнього периметра ряд за рядом сиділи строкаті персонажі, їхні сірі постаті полискували дивовижними елементами обладунків.

— Таке враження, наче піднявся увесь світ, — радісно зауважив Ерік. — Мабуть, приєдналися і слухають сотні тисяч людей.

— Авжеж, авжеж, ви мали б бути тут, незважаючи на свій пошук, — лунав голос Торстейна, проходячи й крізь навушники. Цього вирішального дня «Остерфіордські гравці» вирішили зібратися разом у Гоупській бібліотеці у разі, якщо їм доведеться від’єднатися й порадитись одне з одним. — Увесь світ бачив табір того війська зла, і люди хочуть знати, навіщо воно зібралося. Крім того, хочуть знати, що сталося під час вашої подорожі. Я нічого не можу їм сказати. Я не знаю, що їм казати. Я лише ваш місцевий бібліотекар — що я знаю?

— Торстейне, вгамуйся. Потерпи трохи. Невдовзі почуєш, — говорив BE, палаючи завзяттям майбутньої битви.

— Гаразд, гаразд, — бурмотів невдоволений Торстейн. — Ви готові?

— Готові, — відповів за всіх Ерік.

— Ви приєднані до адресної системи. Вперед.

Коли «Остерфіордські гравці» вийшли на арену, гримнули оплески, що гучнішали й наростали, виповнивши амфітеатр і перетворившись у грандіозне схвальне вітання.

— Дякую, дякую. Будь ласка, послухайте, що ми скажемо, — підносячи та опускаючи випростані руки, відьма Інгеборг дала публіці знак стишити палкі вітання, й мало-помалу вони вщухли.

— Дякую вам за такий масовий прихід, він свідчить про важливість того, що я казатиму, — почала вона трохи нервово. Але Ерік усе одно був сповнений захвату перед нею, адже промовляти перед такою силою людей не легко. — Коли перейти безпосередньо до суті, сьогодні, якщо ви захочете, може бути останній день «Епіку». — Публіка враз загомоніла, тож Інгеборг терпляче чекала, поки її знову стали слухати.

— Скінчити Epicus Ultima — це завдання не для однієї людини, а для всіх. Нам потрібно перемогти військо зла, що стоїть за містом, і захопити землю, яку воно охороняє і на якій сьогодні вночі з’явиться вежа. Я могла б ще розповідати про нашу подорож, про різні напрями пошуку, які зрештою поєдналися і привели до теперішньої миті. Але справжнє запитання таке: чи повинні ми прагнути поставити хрест на грі? — Інгеборг на хвилинку замовкла, щоб її слова дійшли до кожного. — Мої друзі і я вважаємо, що відповіддю на це запитання є найрішучіше «так». Погляньте на становище в нашому світі. Ми повільно, але впевнено скочуємося до цілковитого зубожіння. Подумайте про довжелезні списки тих, хто чекає звичайних, простих операцій, які незмірно полегшать життя хворих. Подумайте про дефіцит сонячних панелей, що змушує чоловіків та жінок іти в шахти, ризикуючи власним життям, і по три довгі місяці жити окремо від своїх громад. Чимало завдань, як-от, скажімо, видобуток копалин у шахтах, завдань, які зазвичай доручають машинам, тепер виконують люди, тяжко працюючи фізично, й така ситуація щораз погіршується.