— У гості?
Стьопка не заперечував — у гості.
Парубок похитувався з ноги на ногу, руки засунув у кишені й із злістю курив, не зводячи очей із касирки. Він був високий, з чорним, як вугілля, чубом. Рот у нього був примітний — вигнутий, як серп місяця, так що виходила усмішка на блідому, злому обличчі.
— Як тебе звати?
— Малгося, — бовкнув Стьопка, не подумавши, і позадкував, бо парубок опустив очі й пробурмотів:
— Ти ба, як виросла. І не впізнати… — Він виплюнув недокурок. — Ішла б додому.
Він повернувся широкою спиною і зник у натовпі. За хвилину його антрацитова голова блищала вже далеко осторонь — він сів на лаву серед скверика й знову закурив.
Степан почав пробиратися до нього, бо хлопець викликав довіру. І був не з тих. Як він про це дізнався? Дуже просто. Вони з Малгосею зовсім не схожі. Вона смаглява, чорнобрива, а Стьопка — білявий і веснянкуватий. Людина з тих, що знає Малгосю, відразу б насторожилася, адже Стьопчині прикмети передав Рубченко — Десантник.
Проте чубатий виявився непосидючий. Схопився, знову виплюнув недокурок, протиснувся до касирки й закричав на неї.
— Коли переправу наведуть, кажіть точно! Коли? Саперів викликали?
— Я людина маленька! — верещала касирка. — Я саперами не командую!
— А Березове? — гаркнув чубатий.
— Грязюка там, грязюка! — аж надривалася касирка. — Грязюка, машини грузнуть!
— Зро-озуміло, — сказав парубок і знову кинувся в натовп.
Степан став навшпиньки, побачив поряд з його шевелюрою міліцейський кашкет. Парубок енергійно наступав на міліціонера. Їх відразу ж обступила юрба. Степан заліз на лаву. Лелечко! Рубченко встиг перевдягтися в мундир. Чубатий говорив із воскреслим капітаном!
Рубченко взяв парубка під правий лікоть. Збоку це скидалося на звичайну розмову: ввічливий офіцер міліції пояснює ситуацію схвильованому городянинові. Справи, певно, кепські — той вільною рукою схопився за серце…
Він ще не опустив руки, а Стьопки вже не було поблизу. Тепер справа часу — рано чи пізно чорнявий згадає про фальшиву Малгосю…
Стьопка забився в щілину між ларком “Овочевий базар” і порожніми ящиками. Годинник на автостанції показував чверть на третю. Він думав так, що волосся ворушилося. До таємничого “сигналу” залишалося менше як шість годин. Якби Степан якимось чудом пробрався в район, то за годину до сигналу, ну, за півтори. Це перше. Друге: Альошка з лікаркою могли й прорватися. Вони на машині, та ще з бластером. І третє: він, Стьопка Сизов, кинувся на автостанцію як боягуз, тільки як боягуз. Злякався цих, що вирішили з ним розправитися.
Коли Стьопка починав сумніватися в своїй хоробрості, то тоді начувайся! Тоді його вже ніщо не зупинить. Тепер він знав, що не поїде, навіть коли по нього пришлють персональний літак. Він має зброю. Йому відомі їхні плани. Він надійно замаскувався, і наплювати йому, що він сам і нікому не може довіритися!
— Наплювати! — пробурмотів Стьопка. — Та їм на мене ще більше наплювати. Ех, дідько б його взяв! З ескадрою ж на орбіті…
Ту-туру-та… — проспівав автомобільний гудок. Простуджений голос вигукнув:
— На Синій Камінь везу й до телескопа! Безкоштовно!
До телескопа? Стьопка промчав через сквер, мимо дітвори з скакалками й заліз на вантажну машину — ту саму, що при ньому повернулася на автостанцію. Засвистів вітер, замелькали один за одним: молокозавод, другий мікрорайон, школа, універмаг, пошта, синя вивіска міліції, будинок із тиром. Степан сидів, притискаючи до грудей чемоданчик. Він усе-таки добряче заплутався, і просте рішення, що крутилося десь поряд, вислизало від нього, як мокрий шматок мила з рук.
Ту-ру-та… — знову засигналив водій, і Стьопка схопив це рішення. Сигнал! Сигнал о двадцятій — навідник — ескадра!
Вона чекає на якійсь орбіті — ескадра, і пришельці там, а тут — не справжні пришельці. Вони повинні підготувати плацдарм і о двадцятій послати сигнал із “навідника”. Що таке “навідник”? Вони самі сказали, що свого “навідника” у них немає. Телескоп використають як “навідник”. Адже наш радіотелескоп не простий, він приймально-передавальний, нам розповідали на екскурсії. Він може приймати радіовипромінювання з космосу і може керувати польотом космічних кораблів. Наводить їх на ціль. Навідник, розумієте? Загіпнотизовані працюють як передовий десант, і о двадцятій пошлють справжнім пришельцям сигнал: “Плацдарм захоплено!” По променю нашого радіотелескопа псевдопришельці зуміють спрямувати хоч тисячу кораблів, і вони сідатимуть довкола нашого містечка цілком спокійно! У нас навіть телефону тепер немає, наче в кам’яному віці! Кораблі сідатимуть, а кругом нічого не дізнаються.
“Ті аж тремтіли, коли говорили про телескоп, — думав Степан. — Коли П’ятикутник сказав: “Не беремо свого навідника”, гітарист так і гаркнув… Вони й Тугаршю обрали через телескоп”.
…Добросерда тітка з кошиком, у якому пищали курчата, нахилилась до Степана і спитала:
— Дівчинко, ти на тиф хворіла? — Він промовчав, а вона голосно заохкала: — Та я б таку матір послала рибу чистити, а не дітей виховувати!..
Хтось засміявся і спитав, чому рибу чистити, а тітка все бідкалася, що дівчатко стрижене, бліде і бурмоче не до ладу, а рибу чистити — не дітей виховувати. Виявляється, Малгосина хустка валялася на підлозі, і тітка запнула її на Стьопці “по-модному”, під бородою, — ледве не задушила.
— Вертоліт! Вертоліт! — вигукнув хтось у машині.