— Ну, тримайся… — пробурмотів Степан.
Перемахнув через вулицю. На бігу кинув зв’язку ключів крізь решітку в колодязь перед замурованим вікном підвалу. Визирнув із-за труби й побачив Сурена Давидовича.
А, йдеш до голубника… Знаєш, де шукати… Ось він зник за нижньою, дощаною частиною голубника й покликав звідтіля: “Стьопику!”
Боком, косячи очима то на ноги Сура, то на прочинені двері підвалу, Степан прослизнув у коридор. При цьому із зловтіхою подумав: “Звелів стежити — і от маєш…”
У коридорі стояла величезна, з коричневого дерева, вішалка. На ній цілісінький рік висів рибальський кожух Сурена Давидовича, теж величезний, до п’ят.
“Ось тобі твій “головний полудень”, — подумав Степан, ховаючись під кожух. У зброярні мовчали. Скільки ж часу Валерка бігатиме по плаття? Якщо Малгося прийшла із школи і якщо відразу дасть плаття — хвилин двадцять. Поки що минуло хвилин п’ять. Сур, мабуть, обходить під’їзди. Тільки б Валерка не наскочив на нього.
Малгося Будзінська — дівчинка з нашого класу. Вона полячка, по-справжньому її звати Малгожата. Штуку з перевдяганням вони із Степаном вже утнули якось, під Новий рік — помінялися одягом, і ніхто їх не впізнавав на маскараді.
У зброярні мовчали. Стьопка, сидячи під кожухом, нудився. Вирішив полічити, скільки разів за сьогодні довелося ховатися. Разів десять чи одинадцять — тільки те й робив, що ховався. Нарешті заговорили в зброярні.
— Блюдця не посилають, — промовив Рубченко-П’ятикутник. — Ризиковано. Над нами проходить супутник-фотограф.
— Хай вам щастить, перестраховщики, — сердито відгукнувся Кисельов.
Рубченко засміявся.
— Е-хе-хе.
Стьопка чув, як він повернувся на ліжку і як зарипів благенький стілець під Кисельовим.
— А ти не регочи, — тихо присадив Кисельов. — Не забувай, що ти…
— Винуватий, — сказав Рубчепко. — Винуватий. Капітанові Рубченку не пощастило, а монтеру Кисельову пофортунило.
— Ти про що це?
— Та так…
— Про що, питаю?!
— Один став Кутом, а другий — П’ятикутником, — промимрив Рубченко.
— Тому й сидиш у нижчому розряді, — повчально мовив Кисельов, — що плутаєш себе, Десантника, з тілом. Це треба викорінювати, П’ятикутнику. Ти не роз’єднався з Обчислювачем?
— Мовчить.
Кисельов вилаявся. Рубчепко заговорив принижено:
— Я, звичайно, П’ятикутник… і не більше…
— Ну-ну?
— Для мого тіла, капітана міліції, годилося б Десантника розрядом вище…
— Можливо. У нього мають бути цінні знання. Говори.
Рубченко відкашлявся. Було чути, що він кашляє обережно — напевно, рана ще боліла.
— Так я он що кажу… Стара і хлопчина можуть проскочити в район. Так? Неприємний факт, я згоден. Але треба ще поглянути, чи небезпечний цей факт. Поки районне начальство розкумекає, поки з командуванням округу з’єднається, а генерал запросить Москву — о-го-го! Не раніше, як через шість годин вони піднімуть підрозділи. Не раніше. І відразу не рушать, не повірять, уповноваженого пошлють переконатися, а ми його…
— Ми його саме й використаємо, — сказав Кисельов.
— От-от! А він в округ і відрапортує: стара несповна розуму, провокаційні чутки і таке інше.