— Ти на кота схожий! — раптом чмихнув Валерка.
— Помовч, замазура, — сказав Степан.
— А дядю Павла вже закопали? Стьопка дав йому по потилиці.
І тоді у підворітті пролунали кроки. Весь у чорному, підтягнутий, спокійний, Кисельов спустився до дверей підвалу — чекав, поки відчинять. Він навіть не оглядався — стояв і дивився на двері. Потім трохи нахилився і заговорив у щілину біля одвірка. “Бу-бу-бу…” — долинуло до голубника. Поговоривши, він витяг із кишені плоску зелену коробочку і приклав до замкової шпарини. До ручки дверей гітарист не доторкався, її повернули зсередини: він штовхнув двері коліном і зник у темряві коридора. Стрілянини, шуму — нічого цього не було. Зайшов як до себе в дім.
Валерка запхикав:
— Я теж хочу до дяді Сурена!.. — Стьопка пригрозив, що відведе його додому, до бабусі.
Це було о дванадцятій. Тітка з балкона третього поверху кричала на весь двір: “Льоню, Льо-оню, йди-но полуднувати!” По ній можна звіряти годинник. Стьопка роздратовано озирнувся на крик. Він знав, що Сурен Давидович не дасть гітаристові вистрілити. Навіть кашель не завадить Суру вистрілити першим, його знати треба… Та Сур поки що не стріляв. А Кисельов… Бластер б’є безшумно. При світлі сонця та ще крізь скло спалаху не помітиш…
“Чортівня! Що ж там сталося? Сур не міг спізнитися з пострілом, — думав Стьопка. — Він тримає Кпсельова під прицілом, і я саме потрібен — зв’язати гітариста абощо. А двері в підвал не замкнені. Цей гад не здогадався зачинити на замок”.
— Ану вниз, Валерко!
Вони злізли. Валерці було наказано посидіти з малюками — він заскиглив. Степан посварився на нього кулаком, прошмигнув у прохолодний, напівтемний коридор і відразу почув через перегородку голос Кисельова:
— …Не-чу-ва-но! Віддав ключі та зброю хлопчиську — неймовірна безпечність!
Сурен Давидович спокійно відповів:
— Кут третій, не забалакуйся! Ключі та зброю віддав Габрієлян, а не я.
Чортівня! “Габрієлян, а не я”! А він — хто?
Втрутився слабкий голос:
— Братця, чи так уже потрібні ці тріскачки? В міліції цілий арсенал. І своєї зброї вистачає… як ти її називаєш?
— Бластери, — сказав Сур. — Хлопчики так називають.
— “Хлопчики!” — гаркнув Кисельов. — Негайно, негайно ізолювати цих хлопчиків! П’ятикутнику, ти встановив зв’язок із постом?
— Дорожній пост не озивається, — доповів слабкий голос. — Контроль показує перешкоди від автомобільних двигунів. Роз’їздилися…
— Лікарка гасає хвацько, — пробурмотів Кисельов. — Дамо Обчислювачеві запит на блюдце. Ти ще не бачиш, П’ятикутнику?
— Поки що сліпий.
— Ну зачекаємо. Дай запит на блюдце, — сказав Кисельов. — Квадрат сто три! Негайно розшукай хлопчину з ключами.
Голос Сурена Давидовича відповів:
— Єсть привести хлопчину… Зарипів відсунутий стілець.
— Так чи інакше, його необхідно… — заговорив Кисельов, та Стьопка більше не слухав.
Вискочив надвір, підхопив Валерку й потяг його через вулицю, за кіоск “Союздруку”. Тепер їх сам Шерлок Холмс не побачив би, а вони крізь скло могли дивитися навсібіч.
— Валерику, терміновий наказ! — випалив Стьопка. — Дуй до Малгосі, випроси у неї плаття в горошок, синє, скажи — мені треба. Наказ! І ні слова нікому!
Валерка так і витріщився. Стьопка сказав, щоб плаття загорнули якнайкраще, зав’язали чим-небудь. Якщо Малгосі немає вдома, хай Валерка зачекає її. Плаття принести на голубник. І нікому, нізащо хай не каже, що в згортку та де перебуває Степан. Навіть дяді Суру.
Валерка пропищав: “Єсть!” — і побіг. А Сурен Давидович вийшов із підвалу й зник у глибині двору. Постояв трохи, обсмикнув куртку й пішов.
От лиха година, він мусить боятися Сура! Прокляті гади! Вони добралися до Сура, розумієте? Цього неможливо пояснити. Ви не знаєте, як ми любили Сура. Тепер Стьопка за ним стежив, а наш Сурен Давидович по-дружньому розмовляв із ворогами й сам став одним із них під кличкою “Квадрат сто три”.