— Пустуєте, жених…
— Моє діло женихівське, лікарю. Майже новоженець.
— Отже, об’їзд через Березове теж заборонений? І там аварія?
— Це ж чому? — запитав попутник.
— Не знаю. Ви ж не сказали при міліції про цей варіант… До міста просилися…
Мовчання. Я обережно розтулив повіки і по мітив, що пасажир пильно дивиться на лікарку. У нього був кирпатий ніс і руді вії.
— Ось і колода, — сказала вона. — А ви для жениха не підстаркуватий, юначе?
Тоді він випалив:
— Ох, лікарю! У Тугарині коїться щось недобре.
Автомобіль зупинився. Нас обігнала вантажна машина. Ганна Єгорівна примружилася на пасажира.
— У вас ангіна, — сказала вона.
— Лікарю! — застогнав попутник. — Яка ангіна?
— Покажіть горло… Ну?
Він злякано розтулив рота.
— Гаразд, — кивнула лікарка. — Альошо, ти можеш сісти. Ми їдемо на Березове. Що ви помітили дивного в місті… Обережно, вибоїна… І як вас звати-величати?
Розумієте, дядько також поспішав у район, щоб забити тривогу. Він знав дрібниці: що міжміський телефонний зв’язок припинився, що автобусні рейси відмінено до сімнадцятої години, і що заводу тракторного обладнання заборонили відправляти продукцію на залізницю — найближча станція теж у райцентрі. Він говорив, збиваючись від хвилювання.
— Я хлопчаком залишався в окупації, під фріцами. Ви, мабуть, військовий лікар? Майор медичної служби? Ну, ви страху не знали…
— Як сказати…
— Даруйте, звичайно, — квапливо мовив попутник. — Ви того страху не знаєте. Неначе повітря просмерділося — звідусіль страшно. Від наказів страшно, від усього… І зараз смородом повіяло. Хто ж тут винен? — Він злякано дивився на Ганну Єгорівпу. — Аварія — це так. Зірвало міст, звісно, стовпи повалило… — Він крутився на сидінні, поглядаючи то на мене, то на лікарку. — І телефонні дроти зірвано. Лікарю! — вигукнув він. — Я вам кажу. Правду! Фактів немає, тільки сморід. Туди не можна, сюди…
— Чого ж ви поїхали без фактів?
— З переляку, — жалісним голосом зізнався дядько. — Користь буде, і сам врятуюся. Страшно. Мене в гестапо били.
— Он як! — сказала лікарка. — А все ж чуття вас не підвело. Часом і з переляку діють правильно.
— Не підвело? І факти є? — стрепенувся він. — То ж бо я й бачу — хлопчина й не хворий зовсім.
— А ви не дивіться, — відрубала Ганна Єгорівна.
Я не пам’ятаю, як звали попутника — чи то Миколою Івановичем, чи то Іваном Миколайовичем. Ми розлучилися дуже скоро. В Березові, біля броду.
Березівський дерев’яний міст згорів невдовзі перед нашим приїздом — палі ще диміли. Шипіли вуглини, падаючи у воду. Косяк перед радіатором машини застилало димом.
— Чиста робота, — сказала Ганна Єгорівна. — Порома тут немає?
Хлоп’ята з галасом підбігли до машини:
— Тітонько, за старорічищем брід! Непоганий, ваговози перебираються!
Один, маленький, прошепелявив: