Він лайнувся і побіг. Кроків за двадцять оглянувся, крикнув: “Іди!” — і побіг далі. Я зрозумів, куди він біжить, — до порожнього голубника серед двору. Я, здається, заревів. До гаражів прийшов із мокрою фізіономією — це я пам’ятаю. Із третього чи четвертого цегляного гаражика виповзав сірий “Москвич”, мирно фуркаючи мотором. Ганна Єгорівна, як була, в халаті, сиділа за кермом. Вона відчинила праві задні дверцята, і я заліз у машину.
— Утри лице, — сказала лікарка. Я поліз у кишеню по хусточку.
— Стривай, Альошо. Знаєш, не витирай. Так буде краще.
Я не зрозумів її. Тоді вона пояснила:
— Бачиш, я в халаті? Везу тебе в районну лікарню. У тебе дуже болить під ложечкою і отут, запам’ятай. Лягай на заднє сидіння, моє пальто поклади в голови… Чекай! А це сховай під моє сидіння…
Я засунув бластер під сидіння і ліг. Здається, я таки й справді був схожий на хворого — лікарка схвально кивнула.
— Більше нічого не сталося, Лльошо?
— Сталося. Кисельов іде до Рубченка на підмогу.
— Ти бачив його?
— Ні. Маленька штуковина заговорила…
— Зрозуміло, — перебила Ганна Єгорівна. — Тримайся.
Ми поїхали. Від гаражів одразу наліво, пробираючись західною околицею, огинаючи місто. Так було трохи ближче, і дорога нітрохи не гірша за бруківку на вулиці Леніна, і все-таки я знав: ми навмисне об’їжджаємо місто. “Лежи, друже, лежи”, — примовляла Ганна Єгорівна. За останнім будинком вона поїхала навпростець, по ледве підсохлій дорозі, тимчасово прокладеній будівельниками, щоб поминути приміську ділянку шосе. Потім сказала: “Сідай”. Я сів і глянув у заднє віконце. Місто було вже далеко. Вікна будинків зливалися із стінами, тоненькі стрічки диму висіли над червоним кубиком молокозаводу.
— У сумці їжа, — сказала лікарка, не обертаючись. — Підкріпися.
— Дякую, не хочеться.
— Відкуси перший шматок — захочеться.
Я послухав, але дарма. Ледве зжував бутерброд, закрив сумку. І трясло добряче — вона так гнала машину, що вітер стугонів по даху.
— А гараж ви навмисне залишили відчиненим? — запитав я.
— То пусте… Ти дивися, щоб твій властер не бабахнув з-під сидіння.
— Ні, Сур його добре запакував. Маленьку штуковину теж, — у стальну коробочку.
— Щоб не балакала? Догадливий твій Сур… Як його звати по-справжньому?
Я сказав.
— Вірмени — хороший народ… Та що це — нікого не обганяємо, вже кілометрів вісім проїхали!
Я заперечив, що обганяли багатьох. Ганна Єгорівна пояснила, що всі ці вантажні машини йдуть у довколишні села, а в райцентр чи на залізницю ніхто не їде. Звідки вона знає? Око досвідченого водія. Вона понад тридцять років їздить, із війни.
Так ми розмовляли, і раптом вона сказала:
— Лягай і заплющ очі! Дихай ротом, очей не розтуляй. Приїхали, здається…
— А очі навіщо?
— Швидше повірять, що ти хворий.
“З дороги, ей, з дороги…” — вимовляв гудок.
Потім вискнули гальма, і Ганна Єгорівна крикнула:
— Попутних не беру — інфекційний хворий!