— Смерть? Голубе, це входить у моє коло специфічних навиків. — Вона в’їдливо усміхнулася. — Але припустімо, я помилилася. Буває. А от чого н є буває: за сорок хвилин, що минули від одного огляду до другого, свіжа рана почала гоїтися й має вигляд триденної. Зрозуміло?
— Ні, — відповів Сурен Давидович.
— Правду кажучи, і для мене це незрозуміло. Ага, ось іще, погляньте…
Ми наблизили голови. На шматочку бинта лікарка тримала овальний шматочок такого самого матеріалу, з якого було зроблено бластер. Сірий із зеленим вилиском або зелений із сірим — він увесь час мінився і був схожий на трав’янистого слимака.
— Це було прикріплено до піднебіння пораненого уздовж.
— Як прикріплено? Боже мій… — простогнав Сур.
— На присоску. У вас знайдеться коробочка?
Стьопа пірнув під стіл, вивудив порожню коробочку з-під малокаліберних патронів. “Слимак”, який поклали на дно, відразу прихопився до нього — прилип.
— Гоп-ля! — сказала Ганна Єгорівна. — І в вату класти не треба. Ховай у кишеню, Альошо. Через п’ять хвилин я піджену сюди свою машину.
Я засунув “слимака” в кишеню. Лікарка потиснула руку Суренові Давидовичу:
— Ну, тримайтеся. Врахуйте, через півгодини він може й підвестися. Моє шанування…
— Оце так жінка! — приголомшено сказав Сур. — Гвардійці, ви познайомилися з російською Жанною д’Арк!
Цієї миті на мене найшло. Якщо з вами не траплялося, то ви й не зрозумієте, як накочується страх недоречно і неждано. До п’ятдесяти п’яти хвилин на дванадцяту я не боявся, а тут мені аж млосно стало. Ми із Степаном звикли завжди були вкупі. І раптом — їхати. Я сказав:
— Не поїду нікуди.
— Отакої! — кинув Стьопка.
— Чому я маю їхати? Я залишуся із Суреном Давидовичем!
— Ти краще розповідаєш, ти гостріший на язик, — умовляв Сур.
— Усі гострі на язик! — огризався я. — Не поїду!
— Бойовий наказ, — сказав Сур. — Виконуй без балачок.
Я здригнувся. Біля моєї ноги заговорив дуже тихий, дуже чіткий голосок: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”. Пауза. Потім знову: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”.
Стьопка засичав:
— Рація. Зрозуміло? Федя з галявини доповідав. Зрозуміло? Знову геометрія — п’ятикутники!
Я дістав цю штуковину з кишені. Вона пищала: “П’ятикутнику двісті, відповідай!” І відразу ж на півтону нижче: “Пятикутнику, говорить Кут третій. Я йду до тебе”.
— Кисельов, — тоскно мовив Сур. — Ну гаразд, Кисельов…
Його знічена постать раптом випросталася. Він висмикнув із шафи бойовий пістолет “Макарова”, засунув за пазуху, замкнув шафу, опечатав її, ключі кинув Стьопці, вихопив у мене “слимака” й переклав його у металеву коробочку від печатки, запхав її в мою нагрудну кишеню і гримнув ще нечуваним нами голосом:
— Олексію! Бігом! Перехопи лікарку біля гаража, сюди не повертатися! Степане! Вести спостереження надворі, не встрявати! Марш!
Він, задихаючись, протяг нас по коридору, виштовхнув надвір і зачинив двері. У мене в руках був бластер у чохлі для креслень.
Я “інфекційний хворий”
— Ну, виконуй наказ, — вимовив Стьопка, сильно зморщивши піс і губи. — Виконуй!
— А ти?