Ганна Єгорівна знову сказала: “Ого!” — і швидко, пильно поглянула на Сурена Давидовича. На нас. Знову на Сура.
— Що тут роблять діти?
Стьопка ступив уперед:
— Ми свідки.
Вона хотіла сказати: “Я не міліція, мені свідки не потрібні”. У неї все було написано на обличчі: здивування перед такою дивною історією і від майже прямого зізнання Сура. Ми теж здалися їй не зовсім звичайними свідками. Вона сказала:
— Моя допомога тут не потрібна. Смерть настала вмить, — і повернулася до дверей.
Та Сур зупинив її:
— Ганно Георгіївно…
— Мене звати Ганна Єгорівна.
— Прошу пробачення. Я буду вам вельми вдячний, якщо ви погодитесь нас вислухати. Слово офіцера, вам нема чого боятися.
Як вона скинула сиву голову! Справді: “Ого!” Вона була хоробра жінка, не гірше нашого Степана. Вона вже встигла добре засмагнути і мала чудовий вигляд: кругле коричневе обличчя, біле волосся, накрохмалений халат і яскраво-сині очі.
— Слухаю вас, — сказала Ганна Єгорівна.
— Дозвольте спершу поставити вам два запитання.
Вона кивнула, не зводячи з нього очей.
— Перше запитання: ви вчений-лікар?
— Я доктор медичних наук. Що ще?
— Коли ви востаннє виходили з дому?
— Вчора о третій після обіду. — її бас зазвучав погрозливо. — Чому я зобов’язана цим допитом?
Сур притиснув руки до серця так схоже на тих, що ми здригнулися. Та це був його звичний жест вдячності.
— Лікарю, Ганно… Єгорівно, зараз ви все-все зрозумієте! Дуже прошу вас, сідайте. Будь ласка, будь ласка. Сьогодні о восьмій ранку…
Сурен Давидович розповідав зовсім не так, як я. Без подробиць. Самі факти: завідуючий поштою, старший телеграфіст, поїздка на таксі, обидві розмови Феді-гітариста з шофером, історія з цукерками, потім капітан Рубченко.
Про постріл він розповів так:
— Цю історію повідомили Павлові Остаповичу не всю до кінця. Він перебив Альошу… Коли, Лесику?
— Коли пень вантажили в таксі, — квапливо підказав я.
— Так, у таксі. Павло Остапович почав розпитувати другого хлопчика…
— Оцього, — сказала Ганна Єгорівна.
— Авжеж, його, Стьопу. Він повідомив, що пень привезли у двір міліції.
— І пошти…
— Еге ж. У цей момент я дозволив собі вигукнути кілька слів, що не стосувалися справи. Павло Остапович мене осадив. Мене це дуже здивувало. Ми з ним дружили майже тридцять років… — Сур закашлявся.
Лікарка дивилася на нього крижаним поглядом.