Сержант із міліцейської машини був кремезним хлопцем, ще міцнішим за таксиста. Він заглянув у кузов, крякнув, схопився за серце й почав падати. Шофер Жолнін не зміг його підтримати, такого здоров’ягу, і він ударився об борт машини, розбив губи до крові. Кисельов із машини схопив його за чуба, струснув. Тоді він пробурмотів: “Це красива місцевість”, на що Жолнін відповів: “Бачу, все гаразд” — і заходився витирати йому обличчя носовою хусточкою. Причому сержант дуже гнівався й спльовував кров’ю. Жолнін щось йому сказав на вухо. Тримаючи хусточку на обличчі, сержант пішов у міліцію, повернувся з ключем від сарая і встромив його у висячий замок. Другий міліціонер — старшина Потапов, ми його знали — спитав, якого дідька він лізе в сарай і що у нього з фізіономією. Сержант відповів: “Меблі з ремонту привезли”. — “Ніяких меблів ми в ремонт не віддавали”, — заперечив Потапов і, звичайно, заглянув у кузов машини. Ну, знову хапання за серце і “красива місцевість”, і вже через півхвилини старшина Потапов разом із Кисельовим витягали з машини цей пень… От чортівня! Вони поставили пень відразу за дверима, і Стьопка зрадів було, що зможе все бачити, та рано зрадів, — вони попоралися в сараї і розчистили від мотлоху невеликий майданчик углибині. Вони працювали як несамовиті, а влаштувавши “посередник”, почали водити до нього різних людей. Стьопка примостився на порожніх ящиках і коробках, навалених біля “чорного” входу в універмаг, і, хоч не міг бачити “посередника”, занотовував усіх людей, що приходили в сарай. Ось список. Продавщиць універмагу — п’ятеро. Першою була, звичайно, Нелла, і привів її Федя-гітарист, а решта приводила одне одного, ланцюжком. З міліції побувало вісім чоловік, із пошти й телеграфу — шестеро. Інших людей, яких Стьопка не знав, двадцять три чоловіки. Ага, ще дві продавщиці газованої води. Вони йшли і йшли, ці люди, поки Степан не збився з рахунку. Ті, хто побував у “посередника”, вже поводилися у дворі як господарі, Стьопку прогнали з ящиків, біля сараю поставили міліціонера. Тоді Стьопка здогадався забігти в сусідній двір і почав шукати дірки в задній стіні. Пощастило! Сарай був щілястий. “Відразу треба було сюди…” Припавши до щілини, Стьопка добре бачив все, що відбувалося біля “посередника”.
Стьопка змінив позицію саме тоді, коли я в тирі розказував Суру про ранкові чудеса. Ось чому я це зрозумів: першими Степан побачив у сараї начальника пошти і Вячеслава Борисовича Портнова наукового співробітника з телескопа.
Вячеслав Борисович гнівався і говорив роздратовано-ввічливо:
— Чи не заходить жарт надто далеко? Дзвонять про лист, потім кажуть: помилка… Чому ви зберігаєте мою посилку в цьому бедламі!..
— Тільки для швидкості, товаришу Портнов… (Вони підходили до “посередника”). Зараз під’їде ваш водій… не спіткніться…
Готово! Він схопився за серце, бідолашний веселий чоловік. Постояв, немовби розмірковуючи над чимось, і спитав:
— Це красива місцевість? Безглуздя…
— Що ж вдієш, — сказав поштар. — Ось і автобус.
— Де Кут третій?
— Ти пройшов повз нього — гітарист Федір Кисельов.
— Ага, вдало! Кличу водія. Зв’язком забезпечить Кисельов?
Поштар кивнув.
Вячеслав Борисович вийшов і повернувся з водієм автобуса…
Стьопка каже, що Вячеслав Борисович залишався зовні таким же веселим і чарівним, а всі зверталися до нього шанобливо і називали його Кут одинадцять.
Так, Стьопці було про що розповісти! Одним з останніх з’явився Павло Остапович Рубченко. Він говорив сердитим начальницьким басом:
— Відлучитися не можна і на півгодини! Паноптикум! Що тут коїться, товаришу черговий?
— Диво природи, товаришу капітан! — відрапортував черговий. — Он, під задньою стіною!
Капітан ступив уперед, приглядаючись у напівтемряві… Ну і ясно, чим це скінчилося. Правда, він теж показав свій характер. Ще не промовивши пароля, наказав виставити охорону біля задньої стінки сарая, знадвору:
— Увесь склад пройшов обробку? Добре. Потапова на пост, із зброєю!
Черговий сказав:
— Єсть Потапова на пост.
І воші вийшли.
Степанові довелося знову поміняти місце. Він згадав, що вікна універмагу також виходять у двір, побіг туди і ще добрих півгодини дивився. З трьох спостережних позицій він приблизно нарахував п’ятдесят чоловік, що приходили в сарай, окрім тих, хто приходив удруге як проводир. З нового поста було видно, як Кисельов порядкує біля сарая і кожному, хто виходить, щось пхає в руку. Потім він пішов. Так, ще з самого початку міліцейський “газик” кудись помчав і повернувся через сорок хвилин. Сержант привіз важкий рюкзак, затяг його в сарай. За ним поспішило кілька чоловік, що, видно, чекали цього моменту. Стьопка помітив, що вони тепер виносили з сарая невеликі предмети — хто в кишені, хто за пазухою. Серед них був і Вячеслав Борисович. А дітей у сарай не пускали.
Знову капітан Рубченко
Поки Степан розповідав, я тільки кректав від заздрощів і досади. Як я не здогадався пройти на пошту через двір, сам не збагну! Був же поруч із Стьопкою, розумієте?
Ганна Єгорівна слухала й дедалі частіше витягала з кишені цигарки, та щоразу поглядала на Сура й не запалювала. Сур списав другий аркуш у блокноті. Коли Стьонка закінчив словами: “Я подумав, що ви з Альохою турбуєтеся, і побіг сюди”, Ганна Єгорівна знову витягла цигарку. Сур сказав:
— Прошу вас, не соромтеся, Ганно Єгорівно.
Вона жадібно схопила цигарку губами, Сур запалив сірника.
— На літр диму більше, на літр менше, — мовив Сур.
— Мабуть, таке й уві сні не присниться, — озвалася Ганна Єгорівна. — Ялинове поліно!.. Покажіть ваші записи, будь ласка… Так, так… Кисельова весь час називають Третім кутом. Нічого собі кутик! Вік керує, він же забезпечує зв’язок… Вимальовується досить струнка картина.