Він відповів:
— А раптом ц і вже на швидку пробралися?
— Хто — ці?
— З бластерами.
— А навіщо їм пробиратися?
Стьопка тільки свиснув. Тоді я заперечив:
— Лікарка Ганна Георгіївна теж могла пробратися.
— Дивак… — пропихтів Стьопка. — Вона пенсіонерка, вдома приймає. Бачиш табличку?
Я бачив. Квартира 61, мідна яскрава табличка: “Лікар Г. Є. Владимирська”. Степан подзвонив і раптом сказав:
— Він мене хотів… теє. Рубченко ваш…
— Він же не в тебе стріляв — у Сура!
— Та ні, — прошепотів Стьопка. — Не з бластера. Він так… Очима, чи що. Я неначе вмер на півсекунди.
— Ой, а мене… — заквапився я, та двері відчинилися, і з темного коридора запитали:
— До мене?
Стьопка підштовхнув мене вперед. Я відповів, що до лікаря і що в тирі лежить поранений.
— Зараз, зачекайте тут, — сказав голос, як мені здалося, чоловічий.
У передпокої спалахнуло світло. Ми увійшли, але там уже нікого не було. Ніби з нами розмовляв величезний годшіпик, що стукав напроти дверей. Надзвичайний годинник! Вищий від мене, з трьома гирями, начищеними яскравіше за табличку на дверях. Годинник заграв мелодію дзвіночками, потім ударив густим потрійним дзвоном — була одинадцята. Я охнув, бо все почалося рівно о пів на дев’яту, лише дві з половиною години тому. В школі минуло три уроки — і стільки всього відразу! І Валерка ще. А Валерка ніжний і довірливий. Позавчора підійшов до міліціонера і спитав: “Дядю, а чому вам не дають кийків?..”
Дзенькнуло скло. Хтось заголосив тонким, старечим голосом. Різко розчинивши двері, в передпокій вискочила жінка в білому халаті, з чемоданчиком, геть сива. Вона вмить оглянула нас синіми емалевими очима. Спитала басом:
— Поранений у тирі? — і вже була на сходах.
Ми ледве встигали за нею. От так пенсіонерка! Із квартири пищали: “Єгорівно!” — вона мовчки мчала вниз сходами, потім доріжкою вздовж будинку і чотирма східцями в підвал.
Стьопка забіг наперед, відчинив двері й повів лікарку по коридору в зброярню.
Лікар Ганна Єгорівна
Сурен Давидович був у зброярні наодинці з Рубченком. Стояв, прихилившись до шафи, і хрипів астматолом. Коли ми зайшли, він уклонився й промовив:
— Здрастуйте, Ганно Георгіївно. Ось… — Він показав на ліжко.
— Бачу. Мене звати Ганна Єгорівна… Ого! Дітей — за двері.
— Я розстебнув йому сорочку, — сказав лікарці Сур.
Вона дістала стетоскоп із чемоданчика. Ми, певно ж, залишилися в кімнаті, у найдальшому кутку, під вогнегасниками. Ганна Єгорівна щось робила із стетоскопом, зітхала, потім стукнула наконечником і кинула прилад у чемоданчик.
— Давно стався нещасний випадок?
Сур промовив повільно:
— Вбивство сталося двадцять хвилин тому.