Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У всіх нас є свої таємниці. Саме вони визначають особистість кожного: позбавте людину недоторканості її таємниць, що залишиться від неї, від її величі? Таємниці прикривають наші виразки й рани, замасковують патологічні прагнення. Інколи це таємниці навіть для самого себе, для власної свідомості. А я вирвав у природи велику, страшну таємницю, і мене вваяїають однпм із найнебезпеч-ніших ворогів, намагаються будь-що позбутися мене. І все це — який парадокс! — завдяки моєму успіху в науці. Хіба не смішно?

Біля мене захиталася линва, над якою показалося стурбоване обличчя провідника.

— Нехай Профейсор обв’яжеться. Етуйяве витягне. Я не примусив його повторювати ці слова.

Акдаєць допоміг мені, витяг, одв’язав линву і почав старанно прикривати яму віттям. Я подумав, що тепер він влаштовує засідку для мисливців, щоб потім перебити їх. Але метис закинув за спину рюкзаки і кивнув мені головою, запрошуючії йти за ним.

Цього разу я намагався ступати слід у слід.

— Яму викопали бачула?

— Може, й бачула. А може, хтось інший.

— Для людей? — невгавав я.

— Може, для антилопи, а може, для кабана. Хіба мисливець знає наперед, хто попаде в пастку?

Він хитрував.

— Хіба ти не розумієш, про що питає білий брат?

— Розумію, але не знаю, про що думали мисливці, коли лаштували пастку. Профейсор, ідучи стежками свого життя, мабуть, теж копав ями. Хіба до них завжди попадали ті, кому він готував пастку?

Розмови розмовами, а мені дуже треба знати все про тих мисливців, які влаштовують на стежках пастки. Особливо, коли полюють на двоногих. Я ж тут житиму хтозна скільки часу…

— Кажуть, у цих хащах і досі живуть люди, котрі їдять своїх братів?

Він одразу зрозумів, про що я питаю. По його обличчю — пробігла тінь смутку, він помовчав хвилинку і сказав:

— Своїх братів — ніколи! Вони полювали на прийшлих, завойовників, чужинців.

У його словах я відчув виклик.

— І все-таки їли їх? — спитав я. — То для чого?

— Щоб дізнатися про їхні наміри, перейняти хитрощі. Або щоб принести жертву. Так було давно і робили те два або три племені. Не пігмеї… Тепер таке нібито роблять у Європі білі.

Я хотів було заперечити, але він випередив мене:

— Мені казали, що білі переймають думки один одного, вбивають друзів і ворогів, крадуть ті думки.

Я зареготав.

Колись Густав розповідав мені, як здивувався дикун, побачивши сейфи з архівами і дізнавшись про їхнє призначення. Так, ми переймаємо думки і таємниці одне одного, але ж це зовсім різні речі — живитися людськими думками чи людським м’ясом.

Провідник зупинився І пильно глянув мені в очі, що траплялося з ним дуже рідко.

— Якщо Профейсор знайшов у хащах плем’я пігмеїв, котрі їдять людське м’ясо, то він здійснив справжнє відкриття. Нехай він скоріше оповістить про це пресу! Нехай весь світ дізнається, кого справді треба боятися в джунглях. Бо досі бачула боялися білих, які мільйонами вбивали своїх братів, виривали у мертвих зуби, робили з їхньої шкіри прикраси, з волосся — постіль. Розказують навіть, що вони навмисне заражали хворобами дітей, але бачула цьому не повірили: ні звір, ні людина не здатні на таке. Хіба не так, Профейсоре?

Подумати тільки — цей дикун сміється з мене! Звісно, пігмеї не могли знати ні про концтабори, ні про всякі досліди в них — про це знав він, професійний провідник — мабуть, чув під час своїх мандрів.

Я вирішив не сперечатися з ним. Сказав:

— Не приховуй од мене нічого. Про бачула мені розповів Довгий.

— Профейсор за своє життя перейняв, мабуть, чимало чужих думок. В Етуйяве тільки свої, тож йому нема чого змагатися з Профейсором. Нехай краще старший білий брат пильніше придивляється, щоб не попасти знову до пастки… або не наступити на гадюку.

То вже було відверте знущання. Лише надзвичайні обставини могли викликати такий великий монолог: акдайці — люди мовчазні. Багатослівність і красномовство у них — велика дивина.