Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отямився я в човні. Довго згадував, де я, чого наді мною таке густо-сине небо, що за людина сидить поруч, співаючи тоскну пісню.

Нарешті збагнув: це ж акдаєць-провідник Етуйяве.

Етуйяве помітив, що я прийшов до тями, і перестав веслувати. Він підніс мені до рота половинку кокосового горіху.

— Ти двічі врятував мені життя, — я намагався сказати це голосно, проте ледве спромігся прошепотіти.

Акдаєць не відповів, тільки перехилив половинку горіха так, що молоко полилося мені в рот. Я кілька разів ковтнув, і метис засміявся. Можливо, справді я мав надто смішний вигляд, а може, він просто радів, що я вижив і йому не доведеться блукати джунглями самому. На шиї в акдайця висіло разом із першим нове намисто, зроблене з кігтів та ікол Губатрама.

Етуйяве розповів мені, що протягом кількох днів він рятував мене, напуваючи соком манго з розчиненим у ньому порошком хініну, про який я розповів йому раніше, боячись захворіти на тропічну лихоманку. Він не взяв із собою черепа дивної тварини, але я не дорікав йому за це — він і так виявив до мене надто багато благородства і співчуття, що, до речі, як це не дивно, властиво дикунам.

І все ж таки цікавість вченого не полишала мене. Я знову й знову згадував усе, що знав про доісторичних ящерів, про чудовисько із штату Мен, яке дожило до наших днів. Судячи з описів, то був геозавр, живий залишок давноминулої епохи, від якої нас відділяють сотні мільйонів років. Чудовисько, яке ми бачили, скидалося на ящера хіба що будовою хвоста і лап, голова ж його була схожа на… голову людини. У ящерів мозок крихітний, і поведінка вузько запрограмована. Вчинки ж Губатрама були, як на ящера, надто складні, хижак, певно, мав досить розвинений мозок. Він вистежував нас, пливучи за човном, ховаючись під величезним лататтям, щоб ми не помітили його. Можливо, його легені потребували кисню, і він час од часу виринав. А хіба він не намагався перешкодити нам причалити до берега, хіба не пробував перевернути човен, вчепившись пазурами в борт. З усіх тварин, можливо, тільки шимпанзе і горила додумалися б до цього, але ж у них із людиною, як гадають, був спільний предок… Спільний предок… Спільний предок…

Ці слова, ця думка не давали мені спокою. Але я був надто слабий для того, щоб розвинути її, щоб дійти якогось висновку.

Спільний предок… Спільний предок…

Тваринам доводиться мати справу з людиною: тікати від людини, підкорятися їй, пристосовуватись до неї. Людина поступово стає важливішою, ніж повінь і пожежа, посуха й холод. Виживає та тварина, яка зможе пристосуватися до людини, стати корисною для неї або ж па-вчиться переховуватися, тікати, щоб урятуватись. Або — або… Еволюція не стоїть на місці, і колись може з’явитися…

Чому в нас виробилася звичка: тільки-но почуємо про чудовисько, особливо великих розмірів, одразу ж припускаємо, що воно прийшло до нас з прадавніх часів — шукаємо йому місце тільки в минулому? Можливо, це тому, що тільки в минулому, коли ще не було людини, тваринам було просторо і знаходилося місце для велетнів. Пристосування до людини — досить широке поняття… Хіба в процесі його не могла з’явитися така тварина, пристосування якої вилилося б у якісь інші форми, і вона замість рятуватися сама почала б нападати на людину? Для цього тварині потрібні були не тільки міцна шкіра, могутні щелепи, швидкі поги, а й розвинений мозок. Можливо, саме таку тварину ми бачили. Шкода, що провідник не здогадався захопити її череп. Звичайно, турботи про мене забрали в нього чимало часу, але ж видер він кігті й зуби і зробив з них намисто…

— Етуйяве віддасть мені це? — спитав я, торкаючись намиста.

Метис рішуче хитнув головою:

— Етуйяве — великий воїн. Він убив самого Губатрама, і тепер ворог Губатрама, демон лісів Амері, охоронятиме його. Не можна віддавати!

— Але ж це треба не мені, а науці, усім людям, — наполягав я.

— Проте не всі люди, а один Етуйяве переміг Губатрама, — метис пихато випнув груди, він був задоволений собою.

У мене раптом виникла асоціація. А що, коли не тільки Губатрам, а й Генріх і подібні до нього — породження минулого і майбутнього? Адже вони змогли протягом усіх часів та епох так пристосуватися, що стали майже непереможні. Отож і цькування, переслідування, яких зазнаю я, — то початок гоніння на таких, як я, представників людства.

Цькування почалося ще в школі, коли відбувалося становлення моєї особистості. Уже тоді купка підлнпал та мамусиних синків, як тільки випадала нагода, шпигали мене. Особливо старалися троє.

Перший — Генріх, низенький, чорнявий, швидкий, завжди “розмовляв” руками. Він вважав себе найкращим математиком у класі. Хитромудрість азіатських купців, яку він успадкував разом з генами, Генріх використовував уже не для торгашеських підрахунків, а для розв’язання математичних задач. Мабуть, сподівався, що саме це дасть йому більше прибутків у сучасному суспільстві.

Другий — Карл, здоровань, був уродженим руйнівником і варваром. На додаток він ще й сповідував ідею перебудови світу, маючи на увазі, що саме він та подібні до нього стануть господарями нового світу. Його кулачиська були додатком до аргументів у цих соціального напрямку суперечках. Колись він спробував і мені довести щось у такий спосіб, але не вийшло.

Третій — Антон. Уважний, поштивий, тендітний, він чимось нагадував паличку з ручкою із слонової кістки, в якій заховано вузьке лезо стилета. Цей намагався не давати підстав для звинувачення його в пихатості, снобізмі, хоча насправді відчував невимовне презирство і зневагу до кожної людини нижчого походження, ніж у нього. Мене особисто він зневажав за те, що я бідно вдягався. Він казав мені, мовби вибачаючи: “Хлопець ти ніби й непоганий, але тобі не вистачає виховання, витонченості поведінки, усього того, що надає людині справжнього лоску”.

Коли я нарешті чогось досяг у житті і мене нагородили високим орденом (Карла й Генріха на той час вже не було серед живих), я зустрів Антона. Він стояв поруч міністра. Я хотів обійняти його — все-таки шкільні друзі — але він трохи відступив і, вклонившись, мовив: “Ти точнісінько такий, як був у школі. Зовсім не змінився…” Я зблід, наче мені дали ляпаса, і тільки таємниця, яка вже на той час була моїм здобутком, додала мені снаги і впевненості. Я відповів: “Колись знайди вільну годину, Антопе, друже мій! Я зніму еограму твого мозку і подарую тобі характеристику твого психовипромінюваяня. Отоді й узнаєш собі справжню ціну, — я глянув йому просто в очі і зумисне голосно, так щоб чув міністр, додав: — Тобі ж нічого боятися, правда?*

Я сподівався, що загнав його на слизьке, а він, дружньо всміхаючись, відповів: “Звичайно, зайду… якщо твій метод справді визнають”.

Таємничі властивості мозку цікавили мене ще в школі. Це був мій пунктик, як казав жартома Генріх. Він ніколи не сприймав серйозно положень парапсихології, до якоїсь міри припускав можливість телепатії, але зовсім відкидав ясновидіння. Генріх твердив, що організми тварини і людини в принципі майже однакові”, а тому їхні функції теж не можуть дуже відрізнятися. Винятком він вважав тільки другу сигнальну систему. З особливою зловтіхою переповідав усе, пов’язане з дослідами на кажанах: як їм приписували ясновидіння, і що то було насправді — всього-на-всього ультразвукова локація.

На” шкільному вечорі, присвяченому парапсихології, я продемонстрував дослід: під впливом мого наказу, який я давав подумки, опускалася чаша терезів, але Генріх назвав мої дослідн шарлатанськими — він глузував, сміявся і сипав дотепами. Він тоді не міг знати, що саме я викрию перед усією нацією його махінації в науці.

Пам’ятаю, який нещасний прийшов він до мепе в лабораторію. Я не зловтішався, я навіть подав тіому руку, але він не потис її — можливо, не помітив. “Ти все-таки прийшов до мене, друже Генріх! Не знаю, чи радий ти цій зустрічі, але я радий і спробую допомогти тобі. Твій мозок давно і тяжко хворий, але я застосую свій прилад. У всіх повноцінних людей повинно переважувати С-випромінен-ня, найхарактерніше для розвиненого людського мозку. У тих же, чий мозок хворіє, кому властиві якісь риси неповноцінності, з’являється У-випромінення, притаманне мозку тварин. З’ясуємо характеристику випромінення твого мозку і пошукаємо засобів лікування”.

І після цих слів, які засвідчували мою дружність, він образив мене. Образив тяжко, несправедливо. Почав нестямно вигукувати, що мої відкриття антинаукові і анти-гуманні, образливі не тільки для друзів, а й для всього людства. Та я не гнівався на нього, бо заздалегідь знав, чим це закінчиться, якою тяжкою і болісною буде смерть Генріха.

В той час я. вже міг назвати своє нове відкриття великою і страшною таємницею. Можливо, не так великою, як страшною…

З Карлом я зустрівся приблизно за таких же обставин:, як і з Генріхом. Я не впізнав у своєму пацієнті колишнього однокласника. Тільки придивившись, вигукнув: “Невже це ти, Карл, бідний мій друже?” Він відповів: “А хто ж іще? Хіба ти не пам’ятаєш, як я лупцював тебе цією самою рукою?

Сьогодні мій акдаєць чимось нагадав мені його, покійника. Ні, не рисами обличчя, а скоріше вдачею — певністю, незворушністю…