“Цікавий тип, — подумав Василь Кузьмич. — Чи не авантюрист? Шкода, що немає часу з’ясувати це”.
— Даруйте, до побачення, — сказав він, розгортаючи книгу.
Відвідувач ступив крок до столу, вперше підвівши очі. Вони були пильні і зовсім небоязкі.
— Все-таки ви візьмете мене. Я — правнук Сейкіла.
“Авантюрист!” — вирішив Василь Кузьмич, уже думаючи, як би швидше позбутися відвідувача. А невідомий дістав з кишені паспорт і поклав на стіл перед лікарем. Василь Кузьмич прочитав: “Румі Сейкіл”.
— Чого ж не сказали про це одразу?
— Боявся, що ви марновірні.
Василь Кузьмич згадав закон спалювачів трупів: “Наші таємниці живуть з нами і відійдуть з нами”. Якщо комусь із чужинців щастило проникнути в таємниці племені, його вбивали. Були випадки, коли люди племені знаходили такого чужинця і в інших країнах. Спалювачі трупів не спинялися ні перед чим, щоб знищити викрадача їхніх таємниць.
Румі підійшов ближче до Василя Кузьмича, глянув у вічі:
— Думав, що ви можете злякатися…
Перш ніж учений зрозумів, що це пастка, він попав у неї:
— Гаразд, якщо ви — правнук Сейкіла, то маєте право йти зі мною. Тільки не думайте, що я доводжу свою сміливість…
Румі всміхнувся.
— Усі знають, що дурні звичаї вмирають раніше за людей.
— Залишіть заяву і документи, я попрошу оформити вас, — запропонував Василь Кузьмич. — А поки що розкажіть трохи про плем’я і свого прадіда. Історики згадують, що Сейкіл був колись знаменитий лікар. Я думаю, він використав знання стародавніх греків, поєднавши їх з місцевою народною медициною.
— Очевидно, ви знаєте більше за мене, — сказав Румі. — Я чув од діда, що його батько був великий лікар. Але дід протоптав собі іншу стежку — став мисливцем. І мій батько прийняв від нього рушницю, але він дуже рано помер. За ним тінню пішла і мати. З тринадцяти років я лишився сиротою, жив у діда, потім — у батькових друзів. Тепер мені тридцять вісім, а я нічого не зробив у житті. Був чужою тінню, ішов по чужих стежках, навіть гнізда не звив… — у його голосі бринів жаль за прогаяним. — І книга минулого розкрита перед вами, а не переді мною. Прадідові нотатки розшукали ви. Я тільки чув про них і мріяв їх прочитати. Мало бути нащадком великого — треба осягнути велич.
Він швидко глянув на вченого:
— Кажуть, ви великий спеціаліст не тільки в народній медицині, ви прекрасно знаєте історію Паміру.
— Чутки ці дуже перебільшені, — заперечив приємно вражений Василь Кузьмич.
Василь Кузьмич і Румі вилетіли вдвох — помічник ученого несподівано захворів. Літак ніс їх над степом, вкритим кущами янтака — верблюжої колючки. Маленькі, круглі, вони були схожі на їжаків. Поруч з аеродромом, де приземлився літак, дзюркотіла вода в арику й сухо шелестів пісок. Вода дзюркотіла дужче, пісок лише вкрадливо нагадував про себе, чекаючи, поки люди вирушать у путь.
Потім потужний вертоліт проковтнув людей і в своєму череві легко переніс через пісок та воду, промчав над берегами Сирдар’ї, де, за переказами, колись владарювали тигри.
Василь Кузьмич показав униз, на густо порослий очеретом берег, і прокричав на вухо Румі:
— Кажуть, що там можна пополювати на тигрів!
— Я їх не бачив, — відповів Румі і несподівано без тіні усмішки додав: — Мабуть, тигри, що надумали вціліти, перетворилися на котів…
Василь Кузьмич засміявся, уявивши собі цей процес перетворення.
Вертоліт вивергнув людей із свого черева уже за підніжжям Паміру, оглушливо застрекотав і полетів…
Василь Кузьмич розклав на великому камені карту, вийняв записника.
— Якщо вірити Сейкілу, звідси треба йти через Гадючу ущелину. Невже немає коротшої дороги?
— Є, — відповів Румі. — І не треба сунутися в Гадючу. — Він показав шлях на карті.
— Чудово, — зрадів Василь Кузьмич. — Це значно ближче і до того ж безпечніше. Адже ущелина недаром називається Гадючою.