Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чому ж ти сказав, що не розумієш мене? Наші цілі збігаються. Ми набуваємо знання для сили, а сили — для щастя. Різні у нас тільки можливості. І ти, і я прагнемо до гармонії, де ми — будівники і господарі. В цьому наше щастя… Ти розумієш мене?

Він звертався до всіх землян. Свєтов відповів за всіх:

— Ми починаємо розуміти тебе.

— Я покажу вам, як перебудовують світ! — вигукнув дальничанин.

Навколо його тіла виникло сріблясте мерехтливе світло. Воно все розросталось, огортаючи землян і утворюючи довкола них прозору сферичну оболонку. Земляни побачили планету, схожу на фіолетовий м’яч, що віддалявся від них. Простори космосу оточили її. Було таке враження, ніби вони летять у космосі без захисної оболонки, і це відчуття п’янило нестримною радістю. Космос, такий могутній, непізнаний, став ласкавим і спокійним, як море в бухті, і вперще люди відчули, що вони не тільки сини Землі, а й діти космосу.

— Дивіться! — сказав дальничанин.

Два вузькі промені вдарили з прозорої сфери, в якій вони летіли, в чорний простір. Там, де промені схрестилися, затанцював вогненний клубочок. Він збільшувався, пульсував. Дальничанин керував променями, і вони ставали то двома бурхливими струмками, то двома мечами.

— Я створюю перепади енергії, — пояснив він так просто, наче робив буденне діло. — Це призводить до збурення простору, а потім до зміни руху частинок. Я можу змінювати енергетичні заряди частинок, напрямок їхнього руху — і рідина тече знизу вгору, газ ущільнюється, багатовимірний час рухається в потрібному пам напрямі. Я змінюю ритми пульсації простору.

Вогненний клубочок перетворився на гігантську кулю. На її поверхні бушували смерчі й вибухи. Простір, що здавався пустинним, заповнили багряні, сріблясті, золотаві відблиски. Це була радіспа пожежа — пожежа руху, життя, чого люди не могли уявити в найсміливіпиїх мріях. Було відчуття, ніби це вони запалили нову зірку, ніби вони можуть змінювати обертання частинок і керувати часом. Щастя од відчуття такої сили і напруження, яких вони ніколи не знали, охопило їх, зріднило, зробило частинками єдиного цілого. Здавалося, вони от-от створять світ, з яким зіллються воєдино в гармонії. Цей світ стане частиною їх, а вони — його розумом, волею.

— Ще зірку! — попросив Кім. — Створіть тут ще одну зірку.

— Не можна, — відповів дальничанин. — Через мільярди років за вашим ліком тут виникне життя, подібне до земного, а дві зорі — то вже зовсім інше життя.

“Істота, яка живе сто років, не турбуватиметься про те, що буде через мільярди років”, — з жалем подумав Роберт. Він уявив, як змінилося б людське суспільство, обличчя планети, якби люди були безсмертні і дбали про те, що станеться через мільйонноліття.

Дальничанин прочитав думки Роберта і, ніби на це сподівався, запропонував:

— Ви можете лишитися зі мною назавжди. Ви уникнете хвороб і смерті, а отже, і страху перед майбутнім. Ви не будете більше ні егоїстичними, ні злими, ні скупими, адже “я” і “вони” не роз’їдатимуть вас суперечностями. Ви будете безсмертні й могутні, отже і щасливі…

“А чим ми заплатимо за це? — подумав Роберт. — Ми віддавали за зернятка знань і могутності здоров’я, молодість, ми втрачали близьких людей. Ми так звикли за все платити, що не можемо інакше…”

Вадим пригадав бронзові осінні ліси і повітря, таке чисте, що видно було срібні павутинки, які плавали в ньому. Ось насупились хмари — важкі, непривітні. Вадим не любив осінніх дощів, але тепер згадавши про них, сумно сказав дальничанину:

— Ні, я не залишусь.

“Чому він не примушує нас, якщо це йому треба?” — подумав Кім і почув відповідь дальничанина:

— Не можна примусити зайти в майбутнє. Для майбутнього треба визріти.

Погляд Свєтова прояснів. Цей хлопчик, Вадим, який так легко прийняв рішення, допоміг йому. А було нелегко. Свєтов добре розумів, що пропонує дальничанин. Хіба не безсмертя потрібне йому, щоб здійснити свій задум про подорож у центр галактики?

— Ви зможете повернутися потім на батьківщину, набувши такого вигляду, як зараз, — сказав дальничанин.

Роберт подумав: “У цьому — пастка. Варто тільки погодитись, і ми станемо іншими, у нас виникне інша мета і бажання. Ми втратимо самих себе, і нам не буде чого повертатись…”

Він хотів попередити Свєтова, але почув його голос:

— Спасибі за пропозицію. Я не можу її прийняти.

“Він старіший за нас і краще знає ціну часу”, — подумав Кім. Йому хотілося щось спитати, але він промовчав.

Дальничанин повернувся до Роберта, до того, кого на Землі вже двічі вважали загиблим і хто, коли вірити здоровому глузду, повинен був давно загинути…

“Безсмертя… Це дуже привабливо. Це більше, ніж голубе небо і птахи, та менше, ніж ковток води для подорожнього в пустелі. Йому потрібен бурдюк з водою, ріка тільки затримає його в дорозі…”

Дальничанин зрозумів його і кивнув Кімові: тепер, мовляв, твоя черга. А Кім думав:

“Чи не для того природа й створила людину, щоб вона створила себе?” Вій повернувся до товаришів — до людей, які ніколи не могли завбачити того, що він скаже, — і промовив:

— А чому б мені не лишитися тут?