— Але я зліший, розумієш? От дивак!
— Олафе, не кричи так. Ми тут не самі.
— Гаразд. Ну, так то була дурниця чи ні?
— Ні.
Олаф глибоко зітхнув, аж ніздрі побіліли.
— Чому ні?
— Бо я вже тоді, раніше, помітив оту… оту стиснуту в кулак руку Джімми. Моїм обов’язком було передбачити це й дати Джіммі в пику одразу ж, а не тоді, коли я повернувся з клепсидрою Ардера. Я був занадто м’який. Ось чому.
— Ну, гаразд, гаразд. Ти був зам’який… Так? Ні!
— Я… Халь! Я не можу. Поїду звідси! Слухати твої вигадки? І не подумаю. Ардер не відповідав. Так?
— Дай спокій.
— Не відповідав, га?
— Не відповідав.
— Міг у нього бути витік? Я мовчав.
— Могло бути ще тисячу інших варіантів аварій? А може, він потрапив у мертву зону? Може, йому погасили сигнал, коли він втратив космічну швидкість у турбуленціях? Може, у нього розмагнітилися передавачі над тією плямою, і…
— Досить.
— Не хочеш визнати, що я маю рацію? Посоромився б.
— Але ж я нічого не казав. Адже могло статися щось інше. То чого ти упираєшся, що це було радіо, радіо і більше ніщо, тільки радіо?
— Може, ти й маєш рацію… — сказав я, почуваючи страшенну втому. І мені стало зовсім байдуже. — Може, і твоя правда… — повторив я. — Радіо… це найімовірніше, знаєш… Ні. Нічого більше не кажи. І так ми говорили про це в десять разів більше, ніж треба. Краще не говорити нічого.
Олаф підійшов до мене.
— Ех! Кінь… — сказав він, — кінь ти нещасний… досить вже з тебе цієї халепи, правда?
— Якої ще халепи?
— Почуття відповідальності. В усьому треба знати міру. Що ти збираєшся робити?
— Не знаю.
— Погано тобі, га?
— Гірше не може бути.
— Чи не поїхав би ти зі мною? Або кудись — сам. Якби ти схотів, я допоміг би тобі це влаштувати. Речі можу забрати або залишити їх тут.
— Не хочу я звідси їхати. Знаєш, що я тобі скажу? Я й не рипнуся звідси. Хіба що…
— Що?
— Нічого. Отой, у майстерні, що він сказав? Коли буде готова машина? Завтра чи вже сьогодні? Бо я забув.
— Завтра вранці.