— Халь? — пролунав далекий, але чіткий голос. — Це Олаф.
— Олаф… Олаф!!! — радісно вигукнув я. — Хлопче, де ти?!
— У Нарвіку.
— Як справи? Що робиш? Ти одержав мого листа?
— Точно. Тому й знайшов тебе так швидко. Пауза.
— Що робиш?… — повторив я, здається, вже не так упевнено.
— А що я маю робити? Нічого не роблю. А ти?
— Ти був у Адапті?
— Був. Але тільки один день. Вирвався. Не міг, знаєш…
— Знаю. Слухай, Олафе… я найняв тут віллу. Приїжджай сюди!
Він відповів не відразу. А коли озвався, в голосі його звучало вагання.
— Та я б не проти… Я приїхав би, Халь, але знаєш, що нам говорили…
— Знаю. Але ж вони нам нічого не зроблять. Зрештою, ну їх к бісу. Приїжджай.
— Але, Халь, чи ти певен… Чи не буде…
— Що?
— Гірше.
— Звідки ти взяв, що мені погано? Я почув його короткий сміх, скоріше зітхання: так тихо він сміявся.
— Тоді нащо ж я тобі там потрібен? — запитав він.
— Олафе, слухай. Тут щось схоже на дачу, знаєш. Вілла, басейн, сад. Тільки… ти ж знаєш, як тепер усе, знаєш, як вони живуть, га?
— Трохи вже знаю.
Тон, яким це було сказано, був красномовніший від самих слів.
— Отже, слухай уважно. Приїжджай сюди. Але спершу дістань десь… боксерські рукавиці. Дві пари! Попрацюємо в спарінгу. Побачиш, як буде чудово!
— Чоловіче! Халь! Звідки ж я візьму тобі ці рукавиці? Адже цього нема вже багато років.
— Можна замовити. Щоб не дістати чотири паршиві рукавиці! Зробимо собі невеличкий ринг, потовчемося трохи. Удвох, Олафе! Сподіваюся, ти чув уже про бетризування, га?
— Авжеж. Сказав би тобі, що я про це думаю, але не хочу по телефону.
— Слухай. Приїжджай. Зробиш, як я сказав?
Він мовчав добру хвилину.
— Не знаю, чи не має якийсь сенс, Халь.
— Гаразд. Коли так, скажи мені, які в тебе плани. Якщо ти маєш якісь плани, то, звичайно, я не морочитиму тобі голови своїми вигадками.
— Аніякісіньких, — відповів він. — А ти?