— Ну то йди, коли хочеш… — сказала вона. Він розсунув завісу, що служила за одну із стін, і вийшов. Я попрямував слідом за ним.
— Алло, ви чуєте? — пролунав за моєю спиною її голос.
Я зупинився. За завісою заплескали в долоні.
— Можна вас запросити сісти? Не говорячи ні слова, я сів. У неї був чудовий профіль. Перлинові щитки закривали вушні раковини.
— Я Аен Аеніс.
— Халь Брег.
Вона, здавалося, була здивована. Не моїм прізвищем. Воно нічого їй не промовляло. Швидше вже тим, що я сприйняв її ім’я так байдуже. Тепер я міг придивитись до неї зблизька, її краса була досконалою і нещадною. Спокійна впевненість рухів — теж. На ній була рожево-сіра, швидше сіра, ніж рожева, сукня, що вигідно підкреслювала білизну обличчя і рук.
— Ви мене не любите? — запитала вона спокійно. Тепер уже настала моя черга дивуватися.
— Я вас не знаю.
— Я Аммай, із «Справжніх».
— Що це за «Справжні»?
Її погляд зупинився на мені з непідробною цікавістю.
— Ви не дивилися «Справжніх»?
— Я навіть не знаю, що це таке.
— Звідки ви сюди потрапили?
— Прийшов з готелю.
— Ага, он воно що. З готелю… — в її голосі прозвучало неприховане кепкування. — А чи можна поцікавитись, де ви були до того, як опинилися в готелі?
— Можна. У Фомальгауті.
— Що це таке?
— Сузір’я.
— Як це?
— Зоряна система, двадцять три світлових роки звідси.
Вона кліпнула очима. Губи її розтулилися. Була невимовно гарна.
— Астронавт?
— Так.
— Розумію. Я реалістка, досить відома.
Я не відповів нічого. Ми обоє мовчали. Музика грала.
— Ви танцюєте?
— Те, що танцюють зараз, — ні.
— Жаль. Але це можна надолужити. Навіщо ви так зробили?