— Чому?
— Ти страшенно великий.
— Я знаю.
— Ти навмисне намагаєшся бути неввічливим?
— Ні, у мене це й так виходить. Вона тихо засміялася.
— До того ще й дотепний, — додав я. — Безліч позитивних якостей, правда?
— Ти не такий, як усі, — промовила вона. — Скажи мені, як це так? Що ти відчуваєш?
— Не розумію.
— Неправда. А може, ти вдавав? Ні. Це неможливо. Не зміг би так…
— Стрибнути?
— Я мала на увазі не те.
— А що?
Очі в неї звузилися.
— Не знаєш?
— Ну, знаєш! — відрізав я. — А зараз хіба уже цього не роблять?
— Роблять, але не так.
— То що, вибачай, у мене це так добре виходить?
— Ні, не дуже… але так, наче ти хочеш… Вона не закінчила фрази.
— Що?
— Сам знаєш. Я це відчувала^
— Я був злий… — признався я.
— Злий! — невдоволено повторила вона. — Я думала… сама не знаю, що я думала. Ніхто на це не зважився б. Знаєш?
Я приховав посмішку.
— І це тобі так сподобалося?
— Як ти цього не розумієш? Світ живе без страху, а тебе можна боятися.
— Іще хочеш? — запитав я. її губи розтулилися, вона знову дивилася на мене, мов на якесь страховисько
— Хочу!
. Вона присунулася ближче. Я взяв її руку й поклав на свою, її пальці ледь виходили за межі моєї долоні.
— Чому в тебе така тверда рука? — запитала вона.
— Це від зірок… Вони гранчасті. Ну а тепер спитай: «Чому в тебе такі страшні зуби»? Вона посміхнулася.