— Поїдете зі мною?
— Куди?
— До мене.
— На брит?
— Ні.
Вона повернулася й пішла. Я сидів нерухомо. Ненавидів її. Вона йшла, не оглядаючись, якось не так, як усі жінки, яких я досі бачив. Не йшла — пливла. Як королева.
Я наздогнав її серед живоплотів, де було майже темно. Бліде світло, що падало сюди з павільйонів, зливалося з голубуватою загравою міста. Вона не могла не чути моїх кроків, але йшла далі не оглядаючись, ніби була сама, навіть тоді, коли я взяв її під руку. Йшла далі. Це було як ляпас. Я схопив її за плечі, повернув до себе, її обличчя, що біліло у темряві, відкинулось назад: вона дивилася мені у вічі й навіть не намагалась вириватися. Та й не змогла б. Я жадібно цілував її, сповнений ненависті. Відчував, як вона тремтить.
— Ти… — промовила низьким голосом, коли я перестав.
— Мовчи.
Вона спробувала звільнитись.
— Ще ні, — прошепотів я і знову почав її цілувати. Несподівано злість на неї переросла в почуття огиди до самого себе, і я відпустив її. Я думав, що вона втече. Ні, залишилася. Намагалася зазирнути мені в обличчя. Я відвернувся.
— Що з тобою? — запитала вона тихо.
— Нічого.
Вона взяла мене під руку.
— Ходімо!
Якась пара пройшла повз нас і зникла в темряві. Там, у пітьмі, все здавалося можливим, але коли ми вийшли на освітлене місце, моя вихватка, що мала бути відплатою за образу, здавалася тепер тільки смішною.
Я немовби включився в якусь фальшиву гру, — таку ж фальшиву, як ота недавня подорож і чари, — і йшов далі. Ні гніву, ні ненависті, нічого — мені було байдуже. Високо над нами сяяли вогні, і в їхньому світлі я всім своїм єством відчував, як гротескно виглядаю я поруч з нею. Але вона, здавалося, не думала про це. Ми йшли вздовж невисокого валу, за яким рядами стояли глідери. Я хотів відстати, але вона взяла мою руку. Щоб звільнитися, треба було б її висмикнути, і тоді я став би іще смішнішим — статуя астронавтських чеснот, спокушувана Путіфарою. Я сів слідом за нею, машина рвонула з місця й помчала. Вперше я їхав глідером і тепер уже розумів, чому в ньому немає вікон. Зсередини він увесь був прозорий, ніби із скла.
Ми їхали довго, всю дорогу мовчали. Споруди центральної частини міста змінили химерні ансамблі передмістя: під невеликими штучними сонцями стояли оточені зеленню будинки, виконані в плавних лініях, надуті, мов фантастичні подушки з розкинутими крильми; межа між їх внутрішньою і зовнішньою частинами губилася; плоди фантасмагорії, невгаваючих творчих пошуків в ім’я створення чогось такого, що не було б повторенням старих архітектурних форм.
Глідер звернув з широкої доріжки, перетяв темний парк і зупинився біля хвилястих, наче скляний каскад, сходів. Піднімаючись по них, я побачив оранжерею, що простяглася біля моїх ніг.
Масивні ворота безшумно відчинилися. Величезний хол з галереєю, блідо-рожеві щити ламп без підставок або шнурів; у похилих стінах — вікна-ніші, ніби відчинені в інший світ, а в них — не фотографії, не ляльки, а сама Аен, величезна Аен в обіймах чорнявого чоловіка, що цілував її на тлі каскаду сходів, Аен у білому миготінні сукні, а поруч — вона схилена над бузковими квітами завбільшки з її обличчя. Йдучи за нею, я побачив її іще раз в іншому вікні — вона була сама, з безтурботною дівочою посмішкою на обличчі, мідне волосся мінилося вогнем.
Зелені сходи. Біла анфілада кімнат. Срібні сходи. Наскрізні коридори, а в них — невпинний і неквапний рух, ніби цей простір дихав, стіни тихо розсувалися, утворюючи прохід там, куди прямувала моя провідниця; здавалося, що нечутний вітер закругляє схили галереї, вирізьблює її, а все, що я досі бачив, було лише передпокоєм, початком, сіньми. Через кімнату, сповнену ніжним сніжно-холодим сяйвом, таку білу, що навіть тіні в ній здавались молочними, ми зайшли до іншої, меншої кімнати. Після непорочної чистоти попередньої — її бронза вражала, як крик. Тут не було нічого, крім притемненого світла, що йшло звідкись знизу; Аен махнула рукою — стемніло ще більше; підійшла до стіни й кількома рухами, немов чарами, викликала в ній опуклу округлість, яка одразу ж почала зростати і утворила щось на зразок подвійного крісла. Я розумівся на топології досить, щоб оцінити, в яких шуканнях народилася лише одна лінія спинки.
— У нас гість, — промовила Аен.
Стіна розсунулася, з’явився низький накритий столик і підбіг до Аен, мов собака. Світло в кімнаті згасло: за помахом її руки у ніші над кріслами (неможливо словами змалювати ці крісла!) з’явилася маленька лампочка. Аен нахилилася над столиком і запитала, не дивлячись у мій бік:
— Блар?
— Можна, — відповів я. Ні про що не розпитував: не міг не бути дикуном, але міг, принаймні, бути мовчазним дикуном.
Вона подала мені конусоподібну чарку на високій ніжці, що світилася червоно, як рубін. Сама взяла другу. Ми сіли. Занадто м’яко — сидиш, мов на хмарці. Рідина мала смак невідомих мені свіжих фруктів, у ній були якісь малесенькі грудочки, що несподівано й приємно лопались на язиці.
— Смачно? — спитала вона.
— Так.
Можливо, це був якийсь ритуальний напій. Для обранців, наприклад, або ж, навпаки, для вгамування особливо небезпечних. Але я вже пообіцяв собі ні про що не розпитувати.
— Краще, коли ти сидиш.