— Як?
— Там, на кладці.
Я відповів не одразу.
— То був… рефлекс.
— Ви не знали?
— Що буде така подорож? Ні.
— Ні?
— Ні.
Хвилинна мовчанка, її очі, ще кілька секунд тому зелені, тепер потемніли.
— Лише на дуже старих плівках можна побачити щось подібне… — сказала вона ніби знехотя. — Цього ніхто не зіграє. Коли я побачила, то подумала… що ви…
Я чекав.
— …могли б… бо ви сприйняли це всерйоз. Правда?
— Не знаю. Можливо.
— Це нічого. Я знаю. Ви хотіли б? Я в хороших стосунках з Френетом. Ви, може, не знаєте, хто це такий? Я мушу йому сказати… Головний режисер реалю. Коли б ви дали згоду…
Я розреготався. Вона здригнулася.
— Вибачте. Але — о небо! — ви хотіли… запросити мене до…
— Так.
Не схоже було, щоб вона образилась. Скоріше навпаки.
— Дякую, швидше всього, — ні. Розумієте?
— Але ви можете принаймні сказати, як це сталося? Чи це таємниця?
— Як це — як? Адже ви бачили… Я перебив сам себе:
— Чи вас цікавить те, як я міг?
— Ви дуже здогадливі.
Вона вміла посміхатися самими лише очима, як, мабуть, не вмів ніхто інший. «Зачекай-но, зараз я відіб’ю в тебе охоту мене спокушати…» — подумав я.
— Це не важко пояснити. І ніяка це не таємниця. Я не бетризований.
— Ой…
З хвилину я думав, що вона скочить і втече, але вона опанувала собою і тільки не зводила з мене очей — великих, бездонних. Дивилася на мене, як на звірюку, що лежить за крок, ніби знаходила своєрідну насолоду в тому жаху, що його я викликав у неї. Це мені здалося ще більшою образою, ніж коли б вона просто злякалася.
— Ви можете?…
— Вбити? — відповів я, люб’язно посміхаючись. — Так, можу.
Ми мовчали. Музика грала. Кілька разів вона підводила на мене очі, але не озивалась. Я теж. Оплески. Музика. Оплески. Ми сиділи так, мабуть, з чверть години. Раптом вона підвелася.