— Стривай, ми побіжимо туди, там стежка й ліс не такий густий.
— Але ж Коршун побіг просто…
— Ми переріжемо йому дорогу.
— Ти впевнений?
Андрій не відповів.
Лише один раз вони почули далекі постріли. Андрій зупинився, прислухався. Стрілянина припинилася. Подумав: якщо Бутурлак наздогнав Коршуна, всі їхні зусилля даремні. Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…
Вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшняком, поки, нарешті, не дісталися до старого дубового гаю. Андрій зупинився.
— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — А я там… — перебіг метрів за сто.
Почув тріщання вітролому під чиїмись ногами — людина йшла, не вибираючи дороги, лізла напролом через підлісок.
Андрій подав Вірі знак затаїтися, а сам перебіг туди, куди мусив вийти чоловік. Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.
Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.
Коли підійшов зовсім близько, Андрій дав чергу над його головою.
— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!
Виступив з-за дуба, дав іще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину, нарешті впізнав і посміхнувся:
— Ти, Андрію? — нахилився, щоб підняти «шмайсера».
— Не рухатись! — наказав Андрій, але Коршун не послухався. Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.
Андрій озирнувся: Віра знову цілиться, з дула карабіна йде димок.
— Руки вгору! — скомандував Коршунові, але той не підвів, тримався правицею за ліву, і поміж пальців проступала кров.
— У кого стріляєте? — вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.
Андрій дав чергу Коршунові під ноги, і той відступив.
— Руки вгору! — повторив Андрій. Тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх за потилицю.
— Спиною, оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.
Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, але промовчав. Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишень пістолет і дві гранати.
— Віро, — наказав, — тримай його на прицілі, а я зв'яжу йому руки.
— Що ти хочеш зробити зі мною, Андрію? — запитав Коршун.
Хлопець, не відповідаючи, почав знімати з себе ремінь.
— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.
— Андрію, — вів далі Коршун, — ти не зробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! Мусиш вислухати мене…
— А я вже слухаю. Де Гриць?