— Там люди гинуть, а ми відсиджуємось!
— Давай! — махнув рукою Пилип, і вони побігли на стрілянину.
Петро Андрійович якраз поклав на траву Вербицького, коли хлопці вбігли на подвір'я. Ротач одірвався від пораненого, наказав:
— Швидше до сарая! Гляньте, що з лейтенантом!
Андрієві не треба було повторювати — вже стрибав через паркан. А Пилип затримався на мить, роззираючись. Де батько?
Серце стріпнулося, та одразу відлягло: побачив батька — той перелазив через паркан слідом за Андрієм.
— Живий! — закричав радісно Пилип, кинувшись за батьком. — Живий!
Лейтенант лежав на боці, відкинувши руку. Андрій зупинився за крок, буцім закам'янів.
Невже вбитий?
— Чого стоїш? — Антон Іванович відсторонив його, взяв Бутурлака за плечі. Андрій схаменувся, допоміг опустити лейтенанта на землю. Став на коліна, притиснувся щокою до долоні, відчув тепло.
— Володимире Гавриловичу! — підвів Бутурлакові голову, погладив по чолу. — Отямтеся!
Лейтенант розплющив очі. Похитав головою й сів.
— Що зі мною? — запитав. Обмацав голову, подивився на долоні — сухі. Скочив на ноги. — Здається, порядок!
— Мабуть, вас оглушило, — пояснив Антон Іванович. — Граната вибухнула зовсім поруч.
— Що з бандерівцями?
— А постріляли…
— Усіх?
— Сподіваємось. Треба роздивитися. Вербицького поранено.
— Де він?
— З Ротачем.
— Куди поранений?
— По-моєму, в плече.
Бутурлак зітхнув полегшено. Нараз скочив на дрова, почав вдивлятися у луг.
— А ті двоє? — запитав.
— Які? — не зрозумів Демчук.
— Позаду йшли двоє. Один з них, мабуть, Коршун.
Антон Іванович розвів руками.
— Не можу сказати…
Бутурлак уже схопив кулемет.