— А якщо лейтенант не захоче їхати? — поцікавився Гнат, схиливши голову набік.
— А ми його зараз спитаємо. Йдуть уже… — Антон Іванович кивнув головою на вулицю, в кінці якої з'явилися двоє. Дочекався, поки надійшли, став спиною до Суярка й багатозначно підморгнув Бутурлакові й Вербицькому.
— Хто дзвонив? — запитав Бутурлак, зрозумівши, що Демчук закликає його не бути відвертим у присутності Суярка.
— Сам Ярощук і казав, щоб Вербицький виїжджав негайно, нову зброю даватимуть. А ви, — підморгнув знову, — по усмотренію.
Бутурлак удав, що вагається.
— А якщо сьогодні нападуть на село? — почав нерішуче.
— Не вірю я цим казкам, — нараз втрутився Суярко. — Другу ніч не спимо, і все даремно.
— Так вважаєте? — гостро зиркнув на нього Бутурлак. Почав догадуватися, що має на увазі Демчук. — Може, й маєте рацію. Поїду, — мовив рішуче. — Тільки ви всі не ночуйте вдома. Про всяк випадок. Домовилися?
— Е-е, — махнув рукою Антон Іванович. — Більш копи лиха не буде!
— Треба слухатися старших за званням, — підтримав Бутурлака Вербицький.
— А я людина цивільна. До того ж ще голова!
— Тож мусите берегти свою власну голову.
— Гаразд уже, — погодився Демчук. — Директор коня дає?
— Куди він подінеться?
— Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?
Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:
— А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…
— Днями сам поїду, — відмахнувся той.
— Сам то й сам, — погодився Антон Іванович.
Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:
— Ви звернули увагу на його голос?
— Невже він? — аж зупинився Вербицький. — Щось не віриться…
Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.
— Як же він зміг злигатися з бандерівцями? — запитав. — І де? Служив в армії…
— Все може бути, — задумливо мовив Бутурлак. — Буває, що люди живуть по чужих документах.
— Ви вважаєте?.. — стрепенувся Демчук.
— Поки що нічого не вважаю. А там буде видно. До речі, ви вже звільнили Груздьову?
— Випущу, як тільки поїдете.
– І попросіть хлопців, нехай занотують прізвища всіх, хто полишав сьогодні село.
— Обов'язково.