Він подивився, як гайнув хлопчина вулицею до школи, й сів за свій укритий червоною скатертиною стіл.
Відвідувачів не було. Демчук посидів трохи, покрутив ручку телефонного апарата, поальокав у трубку, ніхто не відізвався. Скрутив цигарку й вийшов до жінок, які чекали на Суярка.
Крамар не забарився, йшов від школи з карабіном за плечем і погойдував своєю кульбабовою головою.
— Коли гас буде? — загомоніли жінки, побачивши його.
— Сіль коли привезеш, Гнате?
— Вже два місяці гасу не було!
Суярко зняв карабіна, поставив на ґанку. Неквапливо відчинив крамницю, але ніхто не посунув туди: для чого йти, коли й так відомо, що полиці порожні?
— Бачите, — вказав Гнат на карабін, — ось із бандерами покінчимо, тоді й до району поїдемо. Не можу зараз, як мобілізований, значить…
— Хай їм грець, тим бандерам! — розсердилась якась жінка. — А ти, Гнатику, з'їздив би.
— З'їжджу, — пообіцяв Суярко, і жінки почали розходитись.
— Наче від мене щось залежить… — поскаржився Гнат Демчукові.
Антон Іванович якраз витягнув кресало, щоб прикурити. Хотів щось відповісти, нараз пальці в нього затремтіли, ледь не впустив трут — у душі заклюнулась підозра, зиркнув спідлоба на крамаря, — ні, не може бути.
Висік іскру, прикурив.
Але чому не може бути? Все може бути, і якщо Гнат зараз запитає його…
— Щойно хлопчина прибігав до школи… — почав Суярко.
Антон Іванович глибоко затягнувся: так, це Гнат, і як він раніше не здогадався?
— Казав, що «яструбків» до району викликають… А як ми тут залишимося?
— Начальству видніше, — невизначено відповів Антон Іванович і затягнувся ще раз, щоб хоч трохи вгамувати нерви, пальці почали дрібно труситися, і Гнат міг помітити це.
— Зв'язок, значить, встановили? — запитав Суярко й допитливо подивився на Демчука.
— Начальник міліції дзвонив, — ствердив Антон Іванович. — Наказав, щоб Вербицький одразу в район виїхав, ну й лейтенант, якщо захоче… Нарада якась, і зброю нову даватимуть…
— Ну! — радісно вигукнув Суярко. — Давно вже час, бо карабін — тьху. А про своїх «яструбків» запитував?
Щось було в цьому запитанні, чи то нетерпеливість, чи то якась підвищена цікавість, але Демчук збагнув, що Суярко запитує недаремно.
— Яких «яструбків»? — перепитав.
— Ну, своїх, що вчора поїхали?
Антон Іванович розвів руками.
— Почав щось, та не розібрав я — зв'язок зіпсувався. А що з ними може бути? — уважно подивився на Гната.
Той відвів очі.
— Та нічого, так просто…
«Він, — вирішив Антон Іванович, — точно він, а Сергійко сплутав…» Та він і сам міг би сплутати: послухай, заплющивши очі, крамаря — точнісінько жінка, голос тонкий, правда, хрипкуватий, але все ж жіночий.
— Дадуть їм зброю, і завтра назад повернуться, — мовив. — Може, навіть ручного кулемета дадуть, — висловив припущення, — звідки ж їм у районі знати, що в нас уже є.