— Звичайно, ні, — поблажливо посміхнувся Бутурлак, — але краще, коли вертатиметесь усі троє, бо постові можуть щось запідозрити.
Хлопці спіймали й розпутали коней, посідали верхи, розвідники вервечкою рушили за ними.
… Фрось, почувши форкання коней, виступив з кущів.
— Це ви, хлопці? — гукнув.
— Вуйку, там… — удав хвилювання Андрій, — солдати! Ми бачили — кілька солдатів обігнули Дубову галявину й подалися до боліт.
— Які солдати? — не збагнув той.
— Ви ж самі казали, совітські вояки! Щоб ми, як побачимо, повідомили.
— Ох, боже, — заклопотався Фрось, — це ж розвідники! І багато їх?
— Троє чи четверо.
— Точно, вони. Ану, хлопці, вилазьте з кущів, за мною! То кажете, до боліт від Дубової галявини подалися? І як давно їх бачили?
— Щойно, вуйку… Ми одразу на коней і сюди. Як ви й наказували.
З кущів вилізли ще п'ятеро чоловіків, одягнутих у ватянки. Обличчя заспані, недобрі.
— Ти, Сидорчук, давай до лісництва, — розпорядився Фрось, — попередь тамтих, щоб гав не ловили. Ми цих розвідників з тилу, а вони з флангу, притиснемо до болота, нікуди не дінуться. Давайте, хлопці, потихеньку поза кущами, поза деревами, як тіні, прошу я вас. Ми зараз отих совітських вояків накриємо. У спину їм вдаримо, в спину, прошу я вас, так, щоб не втік ніхто…
Бандерівець з карабіном схопив Сірка за вуздечку.
— Ану, злазь! — наказав Андрієві.
— Ви що? — нараз Андрій зрозумів, чого той хоче. — Не віддам коня, — крикнув, — я вуйку скаржитимусь!
— Злазь! — замахнувся той гіллякою.
— Тихо будь, — перехопив його руку Фрось. — Я ж кажу, тихесенько, ти тінню будь, розчинися в лісі — на коні тебе за півверсти видно, а мусиш поза кущами… Ну, чого стоїш? — озлився раптом. — Я казав — до лісництва!
Бандерівець з карабіном вилаявся пошепки, та відпустив вуздечку. Фрось махнув рукою й побіг стежкою, що вела до дубової галявини, за ним — інші четверо.
Бандерівець з карабіном рушив праворуч, де починався молодий сосняк. Зупинився, насварився на Андрія зброєю.
— Ви чого стовбичите? Ану, марш до яру! — і як тінь зник у сосняку.
Проїхавши сотню метрів, Андрій зіскочив з коня, передав повід Пилипові. Прислухався. Тихо, буцім і не було тут нікого, лише ятель довбає суху гілку.
— Чекайте тут, — наказав Андрій і югнув у гущавину. Продерся крізь густий горішник, яким суціль заросли підходи до Гадючого яру, побіг до вільшняка, де залишив розвідників. Нараз дорогу йому заступив Іванов.
— Ви? — здивувався хлопець. — Мусили ж чекати там…
Сержант поблажливо усміхнувся.
— Хлопці чекають, а я хотів вас підстрахувати, аби чого не трапилось. — Він засвистів дроздом, прислухався й свиснув ще. — Зараз усі будуть тут, — пояснив. — А ти молодець, класно обдурив бандерівців!
Неподалік засвистів дрозд, і з-за дерев висковзнули розвідники.
— Перечекаємо трохи, — запропонував Бутурлак, дивлячись, як важко дихає Васюта.
— Ні, — заперечив той, — не можна час гаяти!
Вони продерлися через горішник до коней.