Він сказав «ваших» — і одразу збагнув, що помилився. Слід було сказати — «наших». Та високий нічого не помітив. Вів далі так само пошепки:
— Дотепер мо' й не було нікого, та уважайте на совітських вояків. Якщо зобачите, то швиденько-швиденько сюди або до колишнього лісництва, що за Дубовою галявиною!
— Яке спалили торік?
— Так, десь там наші обертаються…
— Добре! — випростався на коні Андрій. — Зробимо так, як ви наказуєте!
— Северинові Романовичу уклін… — відступив високий, даючи дорогу. — Скажеш — від Фрося Івана Васильовича, вони знають, з Підгірців ми…
Андрій попустив повід, і Сірко легко виніс його з Гадючого яру. Хлопець притримав коня, тепер стежка поширшала, і можна було їхати поруч Пилипа. Запитав гордовито:
— Ну, як я його?
— Дай боже, абисьмо завжди так… — зареготав той. — Вважає, що ти — Грицько!
— Тепер ми свої люди в бандер, — ствердив Андрій. — Чув про тих, що біля лісництва?
— Як не чути?
— Ви з Сергійком розкладете вогнище, а я там обдивлюся.
— Сергійко й сам упорається.
— Негоже малого кидати.
— Певно, негоже, — зітхнув Пилип. Андрій зрозумів його.
— Я залишуся з Сергійком, а ти підеш до лісництва. Дивись тільки, щоб не злапали!
— Мене злапають! Та я весь у батька!
— А він як вовк по лісу ходить… — додав Андрій, посміхнувшись. — Знаю, що скажеш. Але ж батько твій — не хвалько…
— Я — хвалько? Від такого чую!
— Добре, не гарячкуй. Пожартував я. А до лісництва заходь з острожанського боку. Краще з тилу, де не чекають.
— Там спіжарня стара лишилася, — роздумливо мовив Пилип. — Вони сіна туди натягали й, мабуть, сплять. Один вартує, а інші сплять.
— Ці, бач, не спали, — обернувся Андрій в бік Гадючого яру. — До речі, якщо тебе затримають, пошлешся на Фрося. Мовляв, віні сказав, що на лісництві коршунівська застава. Чогось там наплетеш.
— Та наплету, — погодився Пилип і нараз засміявся тихо й упевнено. — Відбрешуся.
Вони вже під'їжджали до Дубової галявини. Спутали коней, пустили пастися.
Андрій із Сергійком пішли по хмиз. Пилип постояв трохи — вже жалкував, що сам напросився йти до лісництва, не тому, що боявся бандерівців, був упевнений, що, зрештою, йому нічого не зроблять, у крайньому разі затримають до ранку, просто було трохи моторошно одному йти лісом, де в гущавинах, мабуть, водилися лісовики й мавки. Пилип знав, що вони ніколи перші не чіпають людей, і все ж було лячно та й ще сич завів своє одноманітне «пу-гу».
«Сича злякався?» — підштовхнув сам себе хлопець. Вирізав з ліщинового куща міцного дрючка й нечутно сковзнув у чагарники, якими поросли береги невеличкого лісового ручая; балочкою, яку утворив цей ручай, і вирішив дістатися до лісництва.
… Андрій поколупався ломакою в золі, викотив картоплину. Здув попіл, перекидаючи в долонях, попробував вістрям складаного ножика й кинув картоплину Сергійкові.
— Спеклася вже. — Він викотив другу картоплину, обдмухав і розломив на дві частини, присолив і поклав на траву, чекаючи, щоб охолола. — Щось Пилип забарився…
Сергійко не відповів. Їв картоплю, голосно вдихаючи повітря, щоб не попекти піднебіння. Дістав ще одну картоплину, з'їв і лише тоді запропонував: