— А якщо у них і в Гадючому яру засідка? — запитав. — Як проб'ємося?
— А там побачимо.
— Ось з автоматами й погомоніли б…
— Тільки галасу наробимо.
— Без зброї то й без зброї, — несподівано легко погодився Пилип. — Як хочеш.
— А батько тебе пустить нічліжити?
— А вони на ніч ятери збираються ставити. То й вранці вибиратимуть. Нікуди не поїдуть.
— Попередь одразу.
— Якщо навіть їм Білка буде потрібна, я все одно з тобою. Тільки Сергійко може прилипнути. Як з ним, брати?
— Звичайно. Побуде з кіньми, бо нам доведеться відлучатися.
— То я побіг, бо мати лаятимуться. Казали, щоб огірків набрав до обіду.
Пилип шмигонув до отвору, з якого стирчали кінці драбини, і зник безшумно, наче розчинився у наваленому в клуні сіні. Його худеньке тіло взагалі видавалося невагомим, самі кістки під шкірою, через це Пилип, хоч і були вони з Андрієм однолітками, виглядав значно молодшим за товариша, ніхто не давав йому більше десяти-одинадцяти років, і це часто сердило хлопця.
Андрій ще трохи полежав на сіні горілиць, потім непоспішливо спустився драбиною до двору.
Грицько вже закінчив навчання й подався у якихось своїх справах на вулицю. Андрій приступив до веранди, де сиділа тітка. Глипнув сюди-туди, почухав потилицю, вдаючи нерішучість, і тітка Ганна одразу помітила це.
— Ну, що тобі? — запитала.
— Та нічого…
— Я ж бачу, щось свербить.
— Та ніц у мене не свербить. Тільки хотів запитати, чи можна Грицькові сьогодні зі мною нічліжити?
— А він хоче?
— Проситься, і мені вдвох краще, але дивіться… Перекупався сьогодні і знов бухикає.
— Щось не помітила.
— Стримується при вас. Дуже йому на нічліг кортить. Я й кажу, аби не дозволяли без ватянки.
— Сам поїдеш. Не пущу Грицька. У тебе здоров'я на двох вистачить, а він хлопець хворобливий…
— Мені що… Я й сам упораюсь, та він просився… — Андрій був задоволений: тітка Ганна тепер кістьми ляже, а не відпустить свого коханого бовдура.
Отже, і цю справу можна вважати залагодженою.
Попереду на Сіркові їхав Андрій. Кінь ішов спокійно, зрідка форкаючи, і хлопець час від часу гладив його по крутій оксамитовій шиї.
Слідом за Сірком на Білці трюхикав менший Пилипів брат — Сергійко. Стискав тонкими ноженятами круті боки кобили й сидів, випроставшись, з прямою спиною, либонь, уявляв себе справжнім вершником — навіть лозину тримав, як шаблю, зрідка змахуючи нею й рубаючи кущі.
Озираючись, Андрій ловив його напружені погляди і вже шкодував, що відкрили малому свої справи. Правда, Пилип ручався за брата, та й Андрій знав, що Сергійко проковтне язика, а не викаже таємницю, і все ж тривожився: якщо Коршунові вояки зупинять їх, може злякатися і щось бовкне…
Притримав Сірка і, коли Сергійко порівнявся з ним, попередив:
— Зараз Гадючий яр, і там нас можуть зупинити… Ти мовчи, я сам розмовлятиму.