Сергійко насмішкувато скосив на нього свої великі очі. Він був зовсім не схожий на свого старшого брата. Той — білявий, мов льон, що вигорів на сонці, з синіми очима й кирпатий, а в Сергійка очі темні, вирячкуваті, пронизливі, ніс з горбинкою й чуприна чорна — справжній циганчук.
Мати казала, що вдався в прадіда — той прийшов у поліські ліси з Карпат, тікаючи від суду, збудував хатину над озером — від неї і почалося село, третина мешканців його була родичами Демчуків.
— Не роби з мене вар'ята, — по-дорослому відповів Андрієві Сергійко і шльогнув лозиною молоду берізку. — Ти гейби чогось перестрашений…
— То ж дивись… — Андрій відчув себе незручно під насмішкуватим поглядом малого. Хотів уже від'їхати, але таким чином визнав би Сергійкову перевагу — цього ж допустити не міг. — Тримай язика за зубами! — наказав і, не чекаючи на відповідь, пустив Сірка.
Вони спустилися в Гадючий яр вузенькою стежкою, що в'юнилася в густому вільховому підліску. Тепер, обертаючись, Андрій бачив лише Сергійка, певно, Пилип припав до спини вороного жеребця, ухиляючись від гілок, що нависали над стежиною. Андрій і сам ледь не розпластався на спині Сірка, один Сергійко продовжував сидіти прямо, лише іноді відгинаючи особливо довгу гілку.
Коні йшли обережно, Сірко припинив форкати й брижити шкіру. Він витягнув голову, наче міг побачити щось у лісовому мороці, й сторожко щулив вуха.
Гадючий яр проліг на два кілометри, хлопці вже майже проминули його, і Андрій вирішив, що бандерівці не поставили тут поста. Стежка пішла вгору, хащі порідшали, хлопець стукнув босою п'яткою Сірка у бік, та кінь нараз зупинився й захропів, наче хтось метнувся йому навперейми.
Андрій хвисьнув Сірка лозиною, та кінь тільки переступив з ноги на ногу, і цієї миті хлопець побачив попереду тіні — темряву прорізав тонкий промінь ліхтарика, він осліпив Андрія, хлопець мимовільно підвів руки, затуливши очі долонями.
— Стій, — наказали з лісу сердито — стій, бо стрелю!
Андрій опустив руки, натягнув повід, притримуючи коня, і одповів несподівано тонким голосом:
— То стоїмо ж, хіба не бачите?
— Хто такі? — виступив із кущів високий чоловік у кашкеті й з автоматом на грудях. Обмацав хлопця променем. — Чого тут вештаєтесь?
— Та нічліжити! — Андрій поступово почав оговтуватись. — На Дубову галявину.
— Повертай! — високий перевів промінь на Білку, потім на вороного. Мовив захоплено: — Коні ж добрячі які! — Схопив Сірка за повід, кінь захропів і присів на задні ноги, але високий не випустив повід, поплескав коня по морді. — Чиї такі гарні коні?
— З Острожан ми, — одповів Андрій, — а коні, може, чули, Жмудя… Северина Романовича, якщо знаєте…
Високий випустив повід.
— Справжній ґазда має справжні коні, — мовив з повагою. — То чого вас із Острожан аж сюди занесло?
— Тамті луки вже витолочені, а на Дубовій галявині трава! — пояснив Андрій. — І болота нема.
— Трава — всюди трава, — пробуркотів високий невдоволено. — Але наказано не пускати.
— Чого це? В лісі місця вже мало стало?
— Сказано — не пускати! — виступив з-за високого ще один, з карабіном за плечима. — Ану, повертай!
— То що ж, даремно десять верст гнали? — в голосі хлопця з'явилися сльозливі інтонації. — Коней не напасемо, і вуйко лаятимуться!
— Йди ти з своїм вуйком… — почав другий бандерівець, та перший осмикнув його:
— Тихо будь! Не чув, що острожанський Жмудь?.. — він не доказав, та Андрій зрозумів, що високий знає про родинні стосунки Коршуна. Вирішив іти напролом:
— Сьогодні вранці був у нас вуйко Кирило, — мовив упевнено, — і він не казав, що вже не можна й нічліжити.
— Кирило Жмудь твій вуйко? — запитав високий. — Чого одразу не сказав? То я ласкаво перепрошую… А хто з тобою? — знову ввімкнув ліхтарик, спрямував промінь на Білку.
— Наші, острожанські, — заспокоїв його Андрій.
Високий вимкнув ліхтарик. Присунувся до Андрія, мовив чомусь пошепки, наче хтось міг підслухати:
— Ви там уважайте, якщо з'явиться хтось, повідомте нас.
— Хто тепер у лісі? — недовірливо запитав Андрій. — Крім ваших, нікого нема.