— Як це нас? — солдат мимоволі схопився за автомат і озирнувся. — Звідки знаєте?
— Ви, вуйку, не хвилюйтесь, я вам зараз усе розповім. — До Пилипка почала повертатися впевненість. — Ви ж радянські розвідники?
Солдат раптом присів перед ним навпочіпки, тепер його обличчя було врівень з Пилиповим, він взяв хлопця за плечі великими важкими руками — Пилип одразу відчув, які сильні ці руки, йому зробилося щімко й захотілося плакати, та стояв і не відводив погляду від уважних і вивчаючих очей солдата.
— Що ти сказав? — запитав той.
Пилип знав тепер, що це точно радянський розвідник, на якого вони так довго, чекали і вже майже не сподівалися побачити. Якась тепла хвиля підступила до горла, і він заговорив швидко, немов боявся, що його зупинять і він забуде все, що мусить сказати:
— Якщо ви розвідники, то стережіться! Ми навмисне тут нічліжимо, щоб попередити… Андрій дізнався, що бандери полюють на вас, це він довідне знає, бо почув від самого Коршуна. Німці йому наказали, і бандери засіли тут…
Солдат трохи стиснув йому плечі, і Пилип зупинився, наче кінь, якого взяли в шенкеля.
— Що за Коршун і при чому тут бандерівці? — запитав. — Ану, давай все по порядку.
Пилип шморгнув носом, засоромившись, обтерся рукавом і розповів, що почув від Андрія.
Солдат слухав, дивлячись немиготливо й не перебиваючи. Вислухавши, підвівся й погладив Пилипа по голові. Мовив, неначе поскаржився:
— Не всі слова твої я зрозумів, та в основному ясно. Друзі твої пішли нас шукати? Куди?
— До боліт.
— Далеко туди?
— Версти чотири.
— От що, — вирішив солдат, — пішли!
Пилип озирнувся на Білку, що підійшла зовсім близько, й солдат зрозумів його.
— За коней не хвилюйся, — заспокоїв, — тут недалеко, розкажеш усе лейтенантові. — Він узяв хлопця за руку, наче боявся, що той втече, і, нахилившись, розсунув плечем чагарники.
Лейтенант Бутурлак, вислухавши Пилипа, спохмурнів. Розкрив планшет, підкликав хлопця.
— На карті розумієшся? — запитав.
— Ні, — похитав той головою.
— Ех ти ж, а ще й хлопець, — несхвально мовив лейтенант, — в якому вже класі вчишся?
Пилип одповів ніяково, наче сам завинив у цьому:
— Школи в нас нема…
Та Бутурлак уже зрозумів свою помилку. Очі в нього заблищали, поплескав Пилипа по плечі, пообіцяв:
— Недовго потерпи до осені. — Нахилився над картою. — Лісництво тут позначене, а там, кажеш, засідка? — помітив олівцем. — І тут, де ручай… Приблизно за кілометр від лісництва?
— Вони ще Гадючий яр стережуть. — Пилип також нахилився над картою, намагаючись щось збагнути в тих лініях і позначках. — Гадючий яр — від Щедрого озера мало не до Дубової галявини. Ми ним їхали, там бандери також сидять.
— Гадючий яр це, певно, тут… — лейтенант провів на карті звивисту лінію. — І багато їх там?
— Та є гадюки…
— Що нам гадюки! — посміхнувся Бутурлак. — Про бандерівців питаю.
— Ми бачили двох, та ще, мабуть, є…