— Котись ти із своїми гранатами!..
Але Грицька важко було збити з пантелику. Хитро глянув на Андрія заскаленим проти сонця оком і запропонував мало не урочисто:
— Ну, а міномет?
— Який міномет? — одразу не зрозумів Андрій.
— Який? Звичайний ротний міномет і ящик мін до нього. Важкий, шляк би його трафив, ледь допер!
— Де знайшов?
— Де знайшов, там уже нема.
— Вкрав?
— Ну, ти обережно! — вдав, що обурився Грицько, і Андрій зрозумів: точно, вкрав, поцупив у якомусь дядьковому загоні — головотяпи паршиві, ці бандерівці, в них не лише міномет, похідну кухню вкрасти можна.
А Гриць вів далі змовницьки:
— Хочеш, село обстріляємо? З того берега?.. Ото буде сміху…
— Ти що, здурів? По людях же!
— А ми по околицях… Для страху!
— Звідки знаєш, як стріляти?
— А придивився. Там гвинтики різні… Пристріляємось!
Андрій подумав: Грицько із своїм мінометом нікуди не дінеться. Міни він бачив і тримав у руках, а от пускати їх ще не доводилось…
— Міномет — то штука! — Грицько задерикувато підстрибнув у воді. — Скажеш батькові?
— Подивимось… — неохоче пообіцяв Андрій, щоб тільки відчепився. Знав: зробить усе, щоб Грицько залишився вдома. — Давай жени коней, досить їм мокнути!
Вони вивели коней на берег, Андрій скочив на Сірка і під'їхав до Демчукової хати. Гукнув тітку Ганну, сказав, що збирається нічліжити — най Пилип здибає його.
Пилип прибіг до Жмудевого подвір'я вже по обіді, коли Северин Романович ліг відпочивати, а Грицько сидів під наглядом матері розв'язував задачки — мав на осінь екзамен з математики, й мати примушувала щодня братися за підручники.
Андрій покликав Пилипа до клуні, де на горищі мав затишний куточок — тут зберігав і найбільші свої цінності: шкатулку з фотографіями батька й матері, власною метрикою, останнім листом від батька, в якому той сповіщав, що їхня частина відступила до Тернополя, і захований між балкою і стріхою «шмайсер». Тут же влітку він і ночував — на м'якому сіні спалося краще, ніж в маленькій кімнатці у флігелі, де стояли два ліжка — його і Павла, мовчазного літнього чоловіка, який наймитував у Северина Романовича вже кілька років.
Хлопці влаштувалися на сіні, і Андрій сказав притишено:
— Я таке почув сьогодні! Клянись матір'ю, що нікому не скажеш!
— Овва, наче вперше мене бачиш!
— Ти не жартуй, — блиснув очима Андрій, — а клянись! Бо припадком скажеш кому…
Пилип приклав руку до серця, мовив, втупившись немиготливо в товариша:
— Клянусь! Клянусь матір'ю, нехай язик у мене відсохне, коли скажу комусь!
— То слухай, — почав пошепки Андрій. — Сьогодні вночі підняв мене вуйко Северин і послав верхи на Грабів хутір по Коршуна. Той, коли почув, що викликає якийсь Марко Степанюк, одразу на коня й сюди. Та ніякий то не Степанюк — німецький офіцер, і з ним ще один. Приїхали з охороною на машині. Той другий, либонь, також якийсь чин. У плащі такому довгому…
— Може, есесівець?
— Ні, блискавок на петлицях не було. Сіли в машину й поїхали, а Коршун одразу наказав сідлати коней. Поки його хлопці вовтузились, я й почув… — Андрій знову сторожко озирнувся. — Вони з вуйком Северином сиділи на веранді й не бачили мене. Розумієш, цей німець приїздив до Коршуна, аби той перехопив розвідників…