— Яких розвідників?
— Не розумієш, яких? Радянських, звичайно. Вони чомусь ідуть від Горині сюди, чому — не дочув, мабуть, пробиваються до своїх, і Коршун мусить їх перехопити. Між нашим озером і Чорним.
— Ну й що?
— Знаєш, що буде, коли потраплять до бандер?
— Постріляють! Але що ми можемо?
— А попередити.
— Овва, попередити! А як? До Чорного озера двадцять верст, і Коршунові вояки не спатимуть.
Андрій одразу якось знітився: він і сам знав, що навряд чи вдасться попередити розвідників, але чому не спробувати?
— Я гадав так… — почав не дуже впевнено. — Біля озер місця заболочені, без провідника не пройти. А за Голомбами сухо. Скажемо, що поженемо коней на ніч, а самі — за Голомби. Може, й перестрінемо їх.
Пилип наморщив свого кирпатого носа, мовив повчально:
— Сам казав, що бандери шукатимуть розвідників. А вони не такі вже й дурні — також там поставлять варту.
— А ми поперед неї.
— Не пропустять.
— Спробуємо через Гадючий яр.
Пилип невизначено стенув плечима.
— Через Гадючий яр можна, — погодився. — У тих хащах — єдина стежка, її мало хто знає. Але чи пройдуть коні? — засумнівався раптом.
— Пройдуть, я їздив, коли шукали заблукалу корову.
Пилип підвівся, підтягнув і без того короткі полотняні штани, оголивши худі кісточки. Хвилину стояв, задуманий, потім покліпав очима й запитав нерішуче:
— А може?.. — рум'янець розлився його веснянкуватим обличчям. — А може, візьмемо автомати і…
Андрій відповів не одразу. Лежав, підмостивши долоні під голову. Йому й самому хотілося взяти автомат, навіть руки засвербіли. Він зовсім непогано стріляв. Разом з Пилипом, давно-давно, коли фронт тільки прокотився через Острожани, вони знайшли біля лісового хутора, де тримала оборону рота радянських бійців, кілька «шмайсерів» і німецький ручний кулемет, замотаний у ганчір'я, він лежав зараз у клуні під сіном. Тоді ж вперше і опробували зброю: встановили в лісі мішень і стріляли, змагаючись, поки не навчилися за сто кроків прошивати короткою чергою.
А тепер могли вступити в справжній бій.
Андрій уявив, як вони пробираються лісовою стежиною верхи, з автоматами на грудях, як коршунівці перепиняють їм шлях, а вони прориваються з боєм.
Від цього передчуття бою, смертельної небезпеки його дрібно затрусило, і Андрій, щоб приховати тремтіння, сів, обхопивши руками коліна, і мовив глухо:
— Про зброю забудь. Ти що, здурів? Все діло погубиш!
Пилип незалежно поклав руки в кишені й заперечив гордовито:
— Ми б їм дали прикурити! Отим Коршуновим воякам…
Андрій осудливо кивнув головою.
— Хвалько! — одповів. — Бараняча голова!
Пилип спочатку образився: шморгнув носом і підвів стиснуті кулаки, та одразу збагнув, що зараз не до зведення рахунків, крім того, либонь, Андрій має рацію, і його півняча задерикуватість збоку виглядає смішною.
Проте не хотілося одразу здаватися.