— То я слухаю вас.
Гауптман розклав на столі карту.
— Ось тут, — тицьнув олівцем, — в районі хутора Безрадичі сьогодні приблизно між дванадцятою і першою годинами ночі Горинь форсувала група російських розвідників. Вони зняли наш патруль і заглибилися в ліс, що починається за два кілометри. Певно, просуваються сюди, — намалював стрілку. — Обійти Щедре озеро їм буде важко. Між цим озером і Чорним близько двадцяти кілометрів. Біля озер — зона боліт, і лише тут залишається прохід…
— Ви хочете сказати, — потарабанив пальцями по карті Коршун, — що нам потрібно…
— Це дуже важливо! — Ліблінг кинув на карту олівець. — Вони не повинні пройти. За будь-яку ціну.
— Чим ці червоні дошкулили доблесній німецькій армії? — не зміг приховати іронії Коршун.
Ліблінг блиснув очима, та одразу приховав роздратування.
— Справа вельми серйозна, — мовив підкреслено сухо. — Гадаємо, що їм вдалося розвідати, можливо, частково, систему наших оборонних споруд. Але є підстави вважати, що розвідники не встигли зв'язатися із своїм командуванням: в одній із сутичок осколок міни розтрощив їхню рацію. Есесівські групи весь час насідали їм на п'яти, то, на жаль, ось в цьому лісі, — окреслив пальцем на карті, — розвідникам вдалося замести сліди. А потім форсувати річку…
— Скільки їх? — запитав Коршун.
— Четверо чи п'ятеро.
Коршун потер тильною стороною долоні чисто виголене підборіддя. Почав розмірковувати вголос.
— Від річки до Острожан шістдесят кілометрів. Вони вже йдуть годин шість чи сім. По три кілометри на годину, гущавина, більше не зроблять, отже, до озера ще лишається сорок. Ну, тридцять п'ять… Вдень відпочиватимуть, ви ж їм передиху не давали, будуть тут вночі або завтра. Якщо, звичайно, будуть…
Гауптман схвально нахилив голову:
— Наші розрахунки сходяться, — мовив. — І командування розраховує на вас, пане Коршун!
Він вперше назвав Коршуна паном, не лише сьогодні, а взагалі вперше, хоч знайомі вони були понад два роки — з того часу, коли Кирило Жмудь очолив бандерівський загін у цих місцях і встановив контакти з абвером.
Коршун зиркнув вивчаюче: чи не глузують з нього? — та гауптман дивився серйозно і навіть доброзичливо, не зверхньо, як раніше, і Кирило заспокоївся. Перевів погляд на стіл з напівпорожніми тарілками.
— Я перебив шановному панству сніданок, — мовив. — Чи не продовжимо? Я також сьогодні це снідав.
— Але ж ці розвідники… — спробував заперечити Ліблінг.
— Нікуди вони не дінуться! — сказав Коршун самовпевнено. — Якщо справді йдуть сюди… Тут між озерами майже суцільне болото, і ми перекриємо усі можливі проходи. По території, зайнятій моїми загонами, їм не пройти!
Оце «моїми загонами» вирвалося в нього мимовільно, і Коршунові на мить самому стало ніяково — щоб приховати збентеження, висунувся у вікно й загукав:
— Северине, йди-но сюди, будь ласка! Ти ж бо не снідав, то склади нам компанію.
– Іду! — одізвався від стайні Северин Романович. — Іду, де тільки цей батяр завіявся? Андрію, де ти, сучий сину, коней купати треба!
— Полиш своїх коней… — невдоволено мовив Кирило. — І звели насмажити яєчні, бо на столі все охололо.
Хвисьнутий батогом жеребець підвівся дибки, скаламутивши воду.
— Го, чорт прицюцькуватий! — зареготав Грицько, відстрибуючи. — Я тобі зараз!.. — він ще раз змахнув батогом, та Андрій перехопив його руку.
— Не тре… То звір! Якщо його голомшити, зовсім осатаніє!
Грицько невдоволено опустив батіг. Цвіркнув слиною крізь зуби.
— Сам знаю, — процідив зневажливо. — Не твоє діло, мій кінь, що хочу, те й роблю!
Андрій наколющився.
— Але спитають з мене! А ти тільки й знаєш, що батькові скаржитись. Хто вчора казав: Андрій, мовляв, коні запалить, йому що — не свої, хазяйські…