Колись це були інженери, журналісти, шевці, селяни, лікарі, нероби. Тепер це десятники, булавні, селепки, хорунжі, сотники.
Може колись засядемо при столах, цей і той і ось той. Одна велика родина: Броди, Банська Бистриця, Ґляйхенберґ, Фельдбах. Не скаже один одному: ти мені не тикай, досить натикалися! А згадають разом, приміром, майбутній мільйонер з дідом, ті часи, в яких дуже мало надій на рятунок, а багато місця на відвагу, гумор і віру! І хоч би поручника Хому, який так викладав селепкам:
— Куля летить, летить і падає на землю. Чому падає?
— ?
— Бо це є притягання землі. Зрозуміли?
— Ні. А коли стріляє морська артилерія і куля падає в море? Це чому?
— Сідай, не став дурних запитань. Ми цим не цікавимось. Це справа моряків.
Або сотника Микулина, до якого звернувся вояк-німець з проханням звільнити його зі Служби Божої.
— Чому?
— Бо я не вірю в Бога!
— Не віриш?
— Ні.
— А в третю заповідь Божу віриш?
— Теж не вірю!
— Маєр! Ти впав мені з неба. В такому разі зголосися в третьому бараку, там заткався кльозет!
Таке мені думалось, як ми маршували на захід.
Шкода, що нема Юська. Він тепер, коли згинув, може із задоволенням глядіти на своє земне життя, повне радости й успіху. Це він. А я? Маршую тепер у великій колоні, і ми всі дивимося, наче б щось згубили.
12 травня 1945.
Стали. До нас підбігла яка сотка англійців.
— Вач, вач, — почали кричати й здирати нам годинники з рук.
Я закам'янів. Як це? Англійці теж?
Генерал Крат відізвався:
— Спокійно, хлопці. Всі нації цікавляться годинниками. Ми теж. Тільки ті годинники, які забирали досі українці, йдуть покищо на чужий рахунок.
Попри нас сунуться англійські панцері. На схід. Ми йдемо на захід.
— Буде війна! — каже полковник Долинський і всміхається.
— Коли? — питаю його.
Мовчить. Пророки завжди мовчать, коли їх питають про дату. Але лавами пішло радісне: буде війна.
Нагло почув голос. Серце защеміло, затовклося. Боюсь туди глянути.
— Селепку, Лавочко, друже!