Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вчора було спокійно. Тільки тут і там перестрілки з рушниць і кулеметів. Нині відходять назад наші обози. Ці то завжди перші, як назад, і останні, як уперед!

Розліплюємо по стінах замку і будинків нашу газету з фотовідбиткою присяги і генералом Шандруком. Виписуємо крейдою: Смерть комуні! Слава Україні! Геть з Москвою!

8 травня 1945.

Вночі прийшов хорунжий Овад і наказав відступати в найбільшій тиші. Виходимо мовчки. Я йду на пальцях, бо коли кажуть, щоб іти тихо, то інакше годі. З нами йде поручник Козак і поручник Підгайний.

Ранком почули большевицькі постріли. Стрілянина хаотична й нервова. Мабуть дуже непокоїлися, що не відповідаємо. Наша артилерія б'є по них. Стрільна пролітають понад нами.

Прибіг якийсь вістовий з новиною, що москалі рушили вперед і йдуть за нами. Хорунжий Мотика лишається з хлопцями, як остання застава. Ми йдемо далі приспішеним маршем.

Пополудні большевицькі літаки патрулюють наш шлях. Доскочив до нас хорунжий Мотика. Цілий наш курінь іде до ріки Мур, де наші піонери вибудували міст. Щоб хоч не завалився!

Чимраз вищі гори. Нахил доходить до 40°, і то в тіні! Большевицькі літаки атакують нас бомбами. Але це вже не таке страшне.

В одному місці, серед гір і схрещень доріг, зробився несамовитий вузол авт, людей, гармат, мотоциклів, коней, селепків, німців, козаків! Різні роди зброї. Ніхто не міг рушити. Заткало нас, як корком. Німці кричали, погрожували собі взаємно, але ці крики не помагали, бо райху вже не було. На це все надлетіли большевики. Не скинули ні однієї бомби, зате нам звільнили дорогу, бо німці повтікали. Ми пішли спокійно далі.

10 травня 1945.

Ледве тягнемо ноги. Позаду гепають большевицькі бомби. Чути також постріли, видно, доганяють нас товариші!

Перед нами якесь місто.

Це є місто Тамсберґ. При дорозі бовваніють англійські панцері. Дуже маленькі ростом англійці стоять і дивляться на нас, а ми на них. Входимо в місто.

Якийсь німець киває до мене. Показує мені капелюх. Я взяв і повісив на дуло рушниці. Подякував.

Ідемо на площу в місті. Тут маємо скласти зброю.

Я поклав обережно мої ручні ґранати на землю. Опісля шмайсер. Рушницю, мою рушницю я поклав зверху. Опісля шолом. Відвернувся і почав думати про щось інше. Зворушення тут не на місці.

Стою в ряді. Хорунжий Овад питає:

— Ти що маєш в руці?

— Капелюх.

— Звідки маєш?

— Дістав у дарунок.

— На Великдень?

— Ні, на голову.

— Кинь зараз же це барахло! — заверещав Овад, і його тоненькі білі вусики дрібно затряслися. Я виступив з ряду й на мій шолом поклав ще капелюх.

11 травня 1945.

Ми ночували в місті. Тут перший раз я мав 40 людей під собою. Спав на другому поверсі.

Ідемо в полон. Властиво, це єдине військо другої світової війни, яке навіть у полоні слухає своїх старшин. Сходить сонце. Мабуть доведеться маршувати нові десятки й сотні кілометрів.

Дивлюся вперед. Оглядаюся назад. Іде довгий вуж вояків. Сотні за сотнями, курені за куренями. З нами наші командири.

Десять тисяч, як один! Перша-друга Українська Дивізія УНА. Ідуть старі, сиві люди, ідуть молоді юнаки, одна велика родина.