Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Високо. На слово чести. А часом підвищують до 5 феників.

— Ага! Ану, спитайте, чи не потребують четвертого?

Ті троє відмовили, пан засміявся ніяково, і зараз же після цього я побачив, як він мчав автом до міста.

Я пішов до грачів кібіцувати. Тому, що часто приглядаюся до їхньої гри, знаю вже всі потрібні трюки, застрашування, підсідки й інші закони шулерства. На цій підставі зможу заграти собі на тому світі в очко щонайменше з Карлом XII або з камердинером Наполеона!

А ті троє далі грають.

7 грудня 1944.

Коли селепки не мають нічого до роботи, тоді приходять до голови різні нерозумні думки. Ми, в основному, цікавимось військовим харчем. Є такі, які з приємністю розповідають вечорами, як робити вареники, і як вони плавають у маслі. Ясько Рак, як людина фахова, почав з любов'ю розказувати про м'ясо, його вигляд, окремі назви, і як його приправляти, щоб смакувало. При цьому відзивався з погордою про наших кухарів.

У зв'язку з цією розмовою, мені прийшло на думку написати куховарську книжку, в якій головне місце буде призначене військовим присмакам. Це дуже важка справа, яка, без жодних сумнівів, має велике значення в історії народів. Я сам читав десь, що 1918 р., коли наші здобували Львів, Головна Команда видала один з перших наказів до штабової кухні: "Негайно спекти "цвібак перемоги" для наших геройських військ". Нічого з цього наказу не вийшло. Не було кухаря, чи пекаря, який потрапив би спекти такий цвібак. І це, мабуть, було причиною, що нашого коханого Львова ми не здобули, а далі програли цілу війну.

Щоб написати таку книжку, треба мати відповідні матеріяли. З кухні, і з рідного, гарного письменства. Перше, я записав з М. Хвильового те, що сказала Аглая:

"М'ясо завжди залишається м'ясом!"

Це дуже геніяльна думка! А далі ця пані каже:

"І в м'ясі жодних людських початків не може бути!"

Тут я маю сумнів, що Аглая думала логічно. Поза тим, з писань Хвильового наші зробили велику політику. Так воно вже є у нас. Коли французи хочуть дати велику моральну науку, цитують щось із Ляфонтена, англійці накручують фільм, німці замикають до кацету, а ми пишемо політичну брошуру.

Від селепка, що воював у Андерса, під Монте Касіно, і пізніше прийшов до нас, я записав, як робити італійську салату. Для цього потрібно одного, щоб наливав оливи, другого, щоб докладав салати, третього, щоб посипав сіллю. Ще один селепко мусить бути для того, щоб це все мішати. Врешті треба дурних, щоб це їли.

IV. ЧАСТИНА

В ШТАБІ ДИВІЗІЇ. ЗУСТРІЧ З МОЄЮ ДІВЧИНОЮ. БІЙ ЗА БАНСЬКУ БИСТРИЦЮ. МАРШУЄМО НА ПІВДЕНЬ. НАЛЕТ У МАРБУРЗІ. ДИВІЗІЙНИЙ ШПИТАЛЬ. БОЇ ЗА ҐЛЯЙХЕНБЕРҐ. ПРИСЯГА ПЕРЕД ГЕНЕРАЛОМ ШАНДРУКОМ. ЗНОВУ БОЇ. ПОПИВАЄМО. В ШПИТАЛІ. ГЕРОЙСТВО ЮСЬКА. НА ЗАХІД. ДЕ НАШІ ГОДИННИКИ? "РОЗПРЯГАЙТЕ, ХЛОПЦІ, КОНІ".

15 грудня 1944.

В такій дірі я далі сидіти не міг. Я взяв собі на один день відпустку до Жіліни, бо там був штаб Дивізії. В поїзді було одне місце, але я мусів відступити його пор. Горбачеві. Ще зайвий раз я переконався, що коли старший ранґою хоче те саме, що звичайний селепко, — треба йому віддати з пошаною першенство. Крім селепків є дві кляси вояків: старшини і підстаршини. Різниця між ними така, що другі до перших не належать.

В Жіліні, на будинку штабу, я прочитав оголошення, що на загальне бажання відбудеться прощальний концерт хору Гумініловича. Я пішов до хористів. Мені було все одно, що я буду робити, аби тільки я міг перебувати в місті. Виявилось, що мене можуть прийняти до хору, бо селепків з голосом мало, а ще менше таких, що вміють читати ноти. Голосу до співу в мене не було, був тільки до крику, а ноти можна навчитись читати. Усе залежало від штабу.

Я пішов туди.

В одній з кімнат зустрінув сивого вояка. Довкола нього лежали цілком не військові прилади, а саме, якісь долота й різаки. Він сам сидів у окулярах, над дошкою, і приглядався до неї уважно. Це був відомий чоловік, різьбар по дереву, Коверко. Я спитав його, куди і до кого мені звернутись? Він подивився на мене лагідно і сказав:

— Я, правда, належу до штабу, але нічого не знаю. Ви, пане шановний, ідіть на перший поверх.

Я видряпався нагору, чемно клацнув підковами симпатичному воякові. В кімнаті, на першому поверсі, я побачив Юрія Тиса. Він сидів нерухомо над паперами. Коли я по двох годинах виходив зі штабу, то він далі сидів у цій самій позиції. Його робота звалася: пропаґанда. А я думаю, що він писав тоді якесь своє оповідання.

У другій кімнаті був поручник Макарушка. Це наш великий чоловік, визначна особистість. А особистість — це людина, яку без вибору витягають з народу. Хто хоче знати, чому поручник Макарушка великий чоловік, хай прочитає передвоєнний журнал, на 8-ій сторінці. Там є все докладно написано. Його життя було дуже цікаве, але, на жаль, ми про нього нічого не знаємо. Як називається той журнал, я забув. Цей поручник носив його з собою цілий час, і показував різним людям, мені показав теж. Там і було написано, що він великий чоловік.

Я дивився на нього з захопленням. Бо ми мусимо собі брати за взірець наших великих людей, Хмельницького, Мазепу, Макарушку. Він теж не знав, куди мені йти.

Коли я вийшов у коридор і нерішуче стояв, не знаючи куди подітися, підійшов до мене якийсь поручник з великим носом.

— Ти, гуцуле, чого тут стоїш?

Це був поручник Феркуняк з Косова чи з Криворівні. Коли я розповів йому про мій голос і ноти, він сказав:

— Почекай трохи, підемо насамперед обідати.

Поручник Феркуняк запровадив мене в свою квартиру. Перед кам'яницею, в якій він мешкав, стояв на варті вояк. Ми увійшли до середини, але замість іти нагору, пішли вниз, до пивниць. Там мешкав цей поручник. Він відразу скинув пояс і шапку та почав смажити готові вже вареники.