Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Довго не писав. Час іде монотонно. Виглядає, як діжка кухонних відпадків, що стоїть біля нашої квартири. Її час від часу забирає для свиней якийсь дядько. В таких умовах не можна писати. Дух не росте й не ширяє, йому вистачає вповні мого малого тіла.

Не маючи нічого до роботи, віддаюся думкам. Приміром, що це таке час? Час це — тік-так, тік-так. Записую це, бо хочу щоб по мені залишився хоч малий слід на майбутнє. Відомо, що тільки в письменників і в інших мистців ростуть по смерти пазурі й волосся. А все ж, коли по довгих-довгих роках, прийдуть на мою могилу мої різні нащадки й спитають: Селепку, прадіду наш, пощо ти те все писав? — тоді я, хі-хі-хі, тоді я їм не відповім!

Але, між нами сказавши, я пишу також тому, щоб на моїх писаннях училися наші діти: як мають жити й як веселитися. Не хочу, щоб вони були сумні й понурі та щоб були прообразом жертви цієї дурної доби! Хочу, шоб сміялися щиро й сердечно. Жалібників нам не потрібно. Хай сміються! Від сміху наша національна справа не завалиться, а від дурнуватого смутку — напевне!

Про себе не згадую багато. Не хочу, щоб по 25-ох або 50-ох роках мені справляли селепківський ювілей та підсували великий м'який фотель під мій змучений зад. Але все таки додаю про себе знову декілька загальних фактів. За своє життя я зужив три пари штанів, сім сорочок і два зуби. Як видно з цього, я був молодим, невибагливим чоловіком, скромним, як риба. Війна виходить мені на користь, і дала мені покищо напрям на майбутнє і славу національного героя. А це, друге, дуже важне!

3 грудня 1944.

Страшенно задоволений, що є вояком нашої Дивізії. Вчора ми побили в шинку якогось німця. І взагалі людина чується, що є чимсь! Через те ми всі носимо наші голови гордо, як жирафи, і не влазимо всяким власть імущим під ноги, наче каракони!

4 грудня 1944.

Приїхали до нас гості. Був якийсь чоловік з комітету, що мав нас чогось навчити, але, на щастя, не говорив нічого, тільки, підпивши собі, ліг спати. Ми бачили, як гасне каганець освіти, але не будили, хай спить!

А другий якось натрапив на мене. Вони мали донести опісля про настрої в Дивізії.

— Що ж, пане Лавочко, свіже повітря тут маєте.

— Не знаю, пане професоре, — кажу, — не знаю. Я курець, і де б я не був, усе дихаю тим самим повітрям.

Професор записав це.

— А не маєте ви труднощів з німецькою мовою?

— Я — ні. Але німці.

Записав.

— А що думаєте про майбутнє?

— З нас ніхто не питає циганок чи віщунів.

Він мені сподобався. Питав про важні речі і вибрав до цього мене, Селепка Лавочку. Це був симпатичний пан.

— А що думаєте робити по війні?

— Не знаю. Я собі все кажу: як перескочив, не кажи ще гоп, а наперед подивися, в що ти скочив.

— Дуже розумно, — сказав пан з комітету. Я чекав, що він буде питати далі.

— Ви жонатий, чи кавалер?

— Та тепер трохи жонатий…

— Ага! Хе-хе-хе… А не думаєте закласти родини?

— Чому ні? Але на це треба відповідної дівчини, пане професоре. Бо дівчина мусить мати те щось, інакше тратить своє значення. А що це є, можна сказати. Це є… Я думаю: Це є, це є те "щось"!

Пан записав. Опісля розглянувся і зашепотів:

— А ці троє… е… е… вони в що грають?

— В очко.

— А високо?