Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми попоїли і попили таки добре. Тоді поручник Феркуняк каже:

— Ти чого приїхав до нас?

Я повторив йому все, і прохав допомогти мені в моїй справі.

— Я не знаю, хто полагоджує ці справи. А ти звідки?

— Зі Львова.

— Що? То ти не гуцул?

Його очі стали круглі від здивування, опісля від злости. Ніс почервонів. Він швидко прибрав решту вареників і пляшку.

— Геть звідси, селепку, не показуйся мені більше на очі! Геть! — кажу.

Я хотів відповісти, що я ніколи і нікому не казав, що я гуцул, але він не дав мені слова. Я вилетів з пивниці. Опісля довідався, що цей дім був централею розвідки Дивізії, а поручник Феркуняк — спец від горілок. Тоді я навчився від нього гуцульської старовинної пісні, яку ми собі при столі дружньо співали:

З розпуки я звернувся до духовної частини. Отець Левенець сидів проти мене, хлопець, хоч до рани прикладай, з биндою боєвого хреста з-під Бродів. Я розповів усе, як на сповіді. О. Левенець посміхнувся:

— Ви залишайтеся на своєму місці. Кожний мусить стояти там, де стоїть. Бо Дивізія має багато ворогів: большевиків, поляків, німців і паскарів. А поза тим не знаю, хто тут є від тих справ.

Я вичистив отцеві його бродську медалю, опісля вийшов зробити щось інше, а потім попрощався.

Вийшов і наскочив на Олега Лисяка.

Я знав Олега вже здавна, і все виступав перед ним, як дуже розумний чоловік. І тепер я сказав:

— А дивіться! Копу літ! Так, так, життя складається з багатьох… багатьох… не знати чого!

Лисяк засміявся.

— Ти, Лавочко, завжди був селепком. Був, є і будеш.

Він був так званим звітодавцем. Це слово видумали мовознавці спеціяльно для нього та ще для Мирона Левицького, Луцького і Степана Конрада. Щодо Луцького, то я його ще не бачив. Він умів цілими роками десь бути і не бути. А коли Лисяк спитав мене, чи я не бачив де Конрада, я сказав:

— Говорили одні, що згинув, інші, що живе. Я сам, правду сказавши, не вірю ні одним, ні другим.

Ми говорили ще кілька хвилин, але досить недоречі, бо Олег був тоді закоханий. Я пригадав собі те й почав розмову на приємну для нього тему:

— Чоловік і жінка, — сказав я, — це так, як дві рівнобіжні лінії, які стикаються тільки тоді, коли їх до того змусити.

— Чому змусити? — спитав Олег, помітно зіритованим голосом.

Я подумав, що моє порівняння не припало йому до вподоби, і я поправився:

— Ви не гнівайтесь, але це тому, що, власне, кров у народі мішається здебільша при помочі подружжя.

Хоч я одного разу, ще перед війною, брався направляти йому радіо, він теж не знав, як мені помогти у службовій справі. Але порадив таке:

— Ти, Лавочко, піди просто до сотні, і службовому селепкові скажи, щоб зателефонував до твоєї сотні, що ти призначений до штабу. Телефон зі штабу — річ свята і, там тебе відпишуть, тут запишуть, і — готово!

Я так і зробив. Службовий порозумівся з моєю сотнею, але там хотіли говорити зі мною. Я взяв слухавку.

— Тут штабна сотня, стрілець Лавочка! Хто це?

— Лавочко! Тут Юсько! Що з тобою?

— Я тепер у штабі. Через мене будуть іти накази до вас.