Щоденник національного героя Селепка Лавочки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Лавочко! Ти мене кидаєш? Тепер, коли ми рушаємо?

— Рушаєте? Куди?

— Це ти повинен там знати, в штабі!

— Ага, вже пригадую, так, так, їдете на Чехи.

— А ти, Лавочко, лишаєш мене? Розходимось? Я зітхнув. Що зробити? Служба пес, служба свиня!

Повісив слухавку. Було тихо. Мені таки справді стало шкода моїх друзів, які не одне лихо пережили зі мною; промайнув мені перед очима і вишкіл, і Броди, і все вояцьке життя. І врешті, Юсько, що в однострої був до мене так подібний, як одне яйце Колюмба до другого.

І я не витримав. Хильцем, тихцем, вийшов зі штабу і пішов на станцію. Була ніч і протилетунське затемнення. Але ціла армія небесних зір освітлювала мені мій новий геройський шлях.

І було темно, хоч око виколи.

20 грудня 1944.

Дістав листа від дівчини. Пише, що приїде до Жіліни. Беру відпустку на завтра.

22 грудня 1944.

Вчора зустрілися в Жіліні, біля двірця. Тільки що я побачив її, а вже щось ухопило за серце. Така кохана ця моя дівчина. Такі гарні, завжди здивовані очі. Вже знаю, що мене зловило. Ці очі. Вона єдина людина, що ще чомусь дивується. Каже, що її недавно навіть фотографували до газети. Я спочатку воював успішно язиком, але скоро зужив цю національну енерґію. Вона здебільша мовчала. Врешті й я замовк. Глядів тільки на її чудесні губи, що були червоні, як… як що? Не можу собі пригадати, як що. Опісля ми пішли до парку, взялися за руки й підспівували собі цю знану пісню. Ви її теж знаєте:

Опісля вона питала, чим я хочу бути. Це було хитро з її сторони. Я сказав, що найменше полковником, тому, що, по-перше, це є згідне з нашою традицією, а по-друге, той не козак, що не думає бути отаманом.

Далі ми говорили про людей і про дівчат. Я сказав, що де вояк, там і дівчина, і вона мені зробила за те легку сцену ревнощів.

Ми чимраз більше одне одному подобались. Я вплинув мабуть на її шостий змисл, бо згодилася піти зі мною до кіна. По дорозі я не втерпів:

— Чи хочеш жити зі мною? Завжди? Стати моєю дружиною?

— Так! — відповіла й пригорнулася до мене. Так, як треба.

Я замовк. Просто раптом настрашився. Мені здалося, що я забагато спитав.

У кіні вона цілий час шепотіла:

— Залиши! Перестань! Залиши!

Я мав цього вже досить і зашепотів теж:

— Або ти перестанеш говорити, або я справді перестану…

Вона перестала говорити!

Вернувся по півночі. Ніч має свої права. Був щасливий. Пам'ятаю, що думав собі, поки заснув: не треба вірити зразу сльозам з-під усіх жіночих повік. Крокодил теж плаче. І заснув. Тепер бачу, що я справді закоханий. Спочатку думав: як не маєш того, що любиш, то любиш те, що маєш. Я тепер бачу, що маю те, що люблю.

23 грудня 1944.

— Гей, ти — крикнув хтось за мною. Я оглянувся.

— Ти мене не знаєш? Що?

Якийсь новоспечений підстаршина.

— Ні, — кажу з добродушним усміхом, — бо ви, може, теж із Личакова?