Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Цікаво-цікаво, - задумливо повторив капітан Сорока, далі перегортаючи конспект майора Бузини. - Дай мені свого зошита, я тут бачу ще кілька цікавих цитат, може, використаю для доповідної записки. Про «спільність мови» і «кашу» - це Дзюба писав чи Шелест, ти так і не сказав?

- Ленін, Ленін, Петре, не товчи воду в ступі. - Майор Бузина відібрав у капітана Сороки свій конспект. «Чому і цей присурганився, коли вгору поглянути ніколи, випитує, в конспекти лізе. Що йому тут треба і що йому цікаво?» - ледь не роздратовано подумав він. - Зошит тобі дати поки що не можу, - сказав Олексій Григорович, притлумуючи роздратування, бо ніколи, чи майже ніколи, не нервував і зовні ні за яких обставин не показував своїх емоцій, як і личить досвідченому чекісту, не був балакучим і на теревені не любив витрачати дорогоцінний для оперативного працівника час. - Бачиш, хочу всі конспекти довести до пуття, як того вимагає Степан Несторович. Поговоримо потім. Іди вже, Петре, собака знадвору прив’язана.

Виходячи, капітан Сорока намагався зметикувати: «Про якого собаку на прив’язі сказав допіру майор Бузина і чому він не дав свого зошита?» І хоч у голосі майора Бузини зневаги він не почув, все ж останню його фразу вирішив запам’ятати. «Чи я товк воду в ступі?» - обурено він запитував себе. - Пів години торочив про Перовську, Бісмарка, Затонського. З народовольцями ніби був особисто знайомий, всупереч ставленню Володимира Ілліча Леніна до терору, - у Дзюби, далебі, цього не написано. Шелест у нього то націоналіст, то вірний ленінець! Спаплюжив усі мої пропозиції, коли їх уже схвалив Філофей Алфейович і доповів голові. Тепер морочся з тим «Словом» і «язичієм»! І навіщо я до нього заходив?»

Капітан Сорока кілька хвилин постояв біля вікна, подумки відновив усю розмову в кабінеті майора Бузини і рішучим кроком пішов у напрямку кабінету підполковника Довбача. «Не дав зошита мені - дасть, куди треба, - подумав задоволено, - і Левко свого радіоприймача здасть, куди треба. Йому сьогодні за «Дон Педро» гикнеться. Два сигнала, а ще й день не закінчився!»

Капітан Сорока зупинився перед дверима кабінету підполковника Довбача, поправив вузол краватки і обережно натиснув на клямку.

Куди не ступнеш, то асфальт, то бруківка,

уже довкруж тебе й повітря прогіркло,

вуста розімкнув, але клекіт лелечий

із горла ударив, звістуючи вечір.

Павло Мовчан, «Бузина» (зі збірки «Жолудь»)

ГЛАВА ІІ. КИЇВ - МОСКВА. ПОЧЕСНЕ ЗАВДАННЯ

2.1.

Закінчивши тривалу роботу над конспектами, майор Бузина пішов у секретаріат, щоб повернути, як того вимагала інструкція, цілком таємний наказ голови КДБ СРСР номер два нулі сімдесят шість.

Старшого лейтенанта Спірохіна на місці не було, і майор Бузина вимушений був піти до приймальні, щоб у чергового по Управлінню запитати, де можна розшукати заступника начальника секретаріату.

У почекальні черга до «ВЧ-зв’язку» не зменшилась, до кабінки задом з розгорнутим записником на потрібній сторінці в руці і ручкою з фіолетовим чорнилом в зубах намагався впихнути себе майор Забара.

Майор Бузина і майор Нежердецький одночасно зирнули на свої годинники: до обіду залишилось рівно шістдесят хвилин.

«Все буде залежати від того, чи і на сей раз Михайло Йосипович дотримається свого правила - ніколи не спізнюватися на обід. А в їдальню він завжди вирушає за п’ять хвилин перед першою, отже в кабінці мусить провести не півтори години, як гадає Левко Юхимович, а щонайбільше як п’ятдесят п’ять хвилин. Отже, на кону стоять мої двадцять копійок проти двадцяти карбованців Левка Юхимовича, вірогідна послідовність Михайла Йосиповича дотримуватися встановленого порядку, яка, можливо чи ні, дасть мені шанс оприбуткувати двадцять Левкових карбованців. Сума чималенька! Що і хто переможе?» - запитав себе подумки майор Бузина і, не знайшовши у приймальні старшого лейтенанта Спірохіна, пішов розшукувати його по ймовірних місцях перебування: Олексій Григорович мав аналітичний склад розуму, умів будувати логічні схеми, і з другої чи третьої спроби, інколи і з першої, завше домагався позитивного результату.

Майор Нежердецький продовжував навчати майора Бочонкіна української мови.

Приймальнею навперескіс до кабінету начальника Управління хутко пройшов начальник секретаріату майор Борозний на прізвисько «Чапаєв», позаяк мав ім’я і по батькові Василь Іванович, хоча вигостреним, мов шабля, профілем, скорше був схожий на польського конфедерата, аніж на яїцького козака. Лівою рукою він тримав течку з шифротелеграмами та іншими документами для доповіді начальнику. Генерал Свєтков напівстоячки різав ножицями останню версію проекту доповідної записки на колегію КДБ УРСР «Про наміри ворожих елементів щодо створення на території республіки розгалуженогонаціоналістичного підпілля і заходи органів державної безпеки УРСР, спрямовані на виявлення та попередження використання з їхнього боку методів терору і диверсії», силікатним клеєм приклеював відрізані шматки на чисті аркуші, нумерував сторінки червоним олівцем і розкладав їх по всій площині столу, готуючи новий варіант підсумкового документу, який мав обговорюватись на черговому засіданні колегії КДБ УРСР і стати основою для прийняття відповідного наказу стосовно подальшого посилення боротьби органів державної безпеки із закордонними ОУН та ворожими націоналістичними елементами на території республіки.

Генерал-майор Свєтков на прізвисько «Атя» 1)мав мужнє, покльоване ластовинням кругле обличчя, і був схожим на давньогрецького філософа Сократа з його опису у п’єсі Аристофана «Хмари».

Ластовиння облямкувало і тім’я генерала з рідким рудим волоссям.

Схожість із Сократом додавав високий шишкуватий лоб, круглий ніс та ще сіро-сині очі сталевого відтінку, які з-під насуплених брів випромінювали холодний розум і гаряче серце мислителя, чекіста і поета - генерал Свєтков писав вірші на чекістську тематику, які під псевдонімом «Алфєй Свєтлов» друкував у партійному органі 5-го управління - стінгазеті «Маяк». Чому партійний орган 5-го управління називався саме «Маяк», генерал Свєтков допетрати не міг, - він не знав, що його попередник полковник Каллаш під час Другої світової війни служив на флоті, і коли 1969-го року створювалось 5-е управління КДБ УРСР, а разом з ним і його партійна організація, Каллаш захотів дати її органу назву «Маяк».

Полковника Каллаша Свєтков зневажав.

«Слюнтяй, - говорив він, - провалив групові справи-формуляри «Волна» і «88» 2), не довів до завершення й справу «Блок»3), коли треба було кинути в тюрму, замість шести десятків, тисяч шістдесят фігурантів та їхніх прихованих однодумців, а серед творчої інтелігенції - то кожного другого, і покінчити з українським буржуазним націоналізмом, єврейським сіонізмом, кримськотатарським автономізмом, клерикалізмом, хіпі, кришнаїтами, так званими «правозахисниками» та іншою антирадянською наволоччю раз і назавжди, сиріч остаточно і безповоротно, як у нашій державі побудовано соціалізм, і щоб ніякий ворожий елемент не заважав нам рухатись до нашої кінцевої мети - комунізму, який ми побудуємо ось-ось, аби тільки нам не заважали внутрішні і зовнішні вороги».

Підготовлені на колегію КДБ УРСР матеріали свідчили про те, що ворог посилює свою діяльність, його акції, приховані і відкрито демонстративні, як от прояви об’єктів оперативного розшуку «Сажотруса» та «Мазили», вимагали від органів державної безпеки рішучих заходів, тобто політична і оперативна обстановки вимагали докінчити те, що не вдалось зробити 1972-го року під час часткової реалізації централізованої справи «Блок»: усе це можна було прочитати на парсуні генерала Свєткова, схожого на давньогрецького філософа Сократа, який колись сказав своїм опонентам: «Я знаю, що я нічого не знаю, а ви про себе не знаєте й цього». На відміну від філософа Сократа, генерал Свєтков мусив знати усе.

- Що там? - буркнув генерал Свєтков, побачивши в отворі дверей майора Борозного.

Майор Борозний пошукав на столі вільне місце і поклав течку з шифротелеграмами:

- Пішла звітність згідно з попередньою вказівкою № 5-92643/05-ша-те.

Генерал Свєтков дмухнув на щойно склеєний аркуш і написав на ньому номер сторінки.

- А по останньому № 5-98867/18-к?

- Ще не встигли передати.