- Так? Якби тоді у 1812 році фельдмаршал Кутузов не вигнав Наполеона з Москви, то України була б у складі Франції і ми б стали французами? - здивувався капітан Сорока.
Майор Бузина уточнив:
- Вигнав з Москви Наполеона не фельдмаршал Кутузов, а московський генерал-губернатор граф Федір Ростопчин, наказом якого було підпалено Москву. Точніше, не вигнав, а викурив. Москва згоріла, і Наполеон змушений був втікати і втікав аж до Парижу. Чи стали б ми французами, чи ні, - то не тема для дискусії: історія не має умовного способу. Ми говоримо про «Кієвскій Тєлєграф». Заснована Юнком-молодшим газета стала тоді осередком як польських, так і українських націоналістів, у ній, зокрема, друкувався і автор антирадянського гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський. Знаєш такого?
- Ще б пак!
- От за це її й закрили. А Петро Шелест хотів відновити той «Кієвскій Тєлєграф», та не встиг, поїхав до Москви на підвищення, як ти допіру сказав. Ще один викрут. У Львові видається газета «Слово»?
- Не знаю. Але яке відношення має львівська газета «Слово» до Емського указу царя-визволителя Олександра Другого і відновлення на сучасному етапі забороненого указом видання «Кієвскій Тєлєграф» для остаточного подолання проявів українського буржуазного націоналізму в республіці, враховуючи, що Наполеону не вдалось приєднати Україну до Франції, з «єром» на кінці, не розумію? - Капітанові Сороці не сподобалось, що майор Бузина замість того, щоб схвалити його ідею, почав шукати якісь зачіпки. Він надав обличчю ще більш зосередженого і значущого виразу.
- Має, Петре, і безпосереднє. Тим же Емським указом, яким було заборонено «Кієвскій Тєлєграф», Олександр Другий надав матеріально-фінансову підтримку львівській газеті «Слово», оскільки воно, це «Слово», боролося супроти політики Австро-Угорської імперії у сфері національних відносин на Галичині, підтримувало російського царя і друкувалось на «язичії», сиріч мовою, яку вважали на Галичині рідною. Якщо ти пропонуєш поновити «Кієвскій Тєлєграф» у зв’язку зі сторіччям Емського рескрипту, то логічно мусиш подати пропозицію про заборону газети «Слово», якій відповідно до того ж рескрипту царський уряд надавав субвенції і дотації. Як таку ідею сприймуть галичани, якщо, великою мірою, цар Олександр Другий своїм указом підтримав «язичіє» на Галичині? За що боролись галичани, чи галичмени, як каже Левко Нежердецький, стільки років? От з яких міркувань я виходжу. Ти дав собі раду?
- Вперше чую. Гаразд, я перевірю по Львову, якою мовою видається тепер «Слово».
- І чи взагалі видається, бо ж австро-угорська влада, виступаючи проти Емського указу, невдовзі закрила «Слово», і потім газети з такими ж назвами видавали Симон Петлюра у Києві і Володимир Винниченко у Харкові, хоча вони й не підтримували Емський указ.
- На «язичії»?
- Українською мовою.
- Заплутав ти мене з цим «Словом» і «язичієм».
- А що ж ти хотів, Петре? В ідеологічній боротьбі треба враховувати усі нюанси, щоб ворог нас не перехитрив. А якою мовою ти плануєш видавати «Кієвскій Тєлєграф»?
- Розуміється, з «єром» на кінці, я ж казав. Як він і видавався до заборони, тобто на «язичії».
- Ще одна помилка, Петре. Шелест планував відновити «Телеграф» українською мовою, і тут йому ніхто не міг заперечити. Якби він не пішов на підвищення до Москви, то відкрив би в Києві газету «Київський Телеграф» українською мовою. Ось прочитай, на які тези Володимира Ілліча Леніна з національного питання посилався Шелест.
Майор Бузина поперегортав свій червоний зошит з партійного навчання і зробив декілька закладок.
- Слухай, цитую з монографії Інституту марксизму-ленінізму. «У відповідь на абсолютизацію представником австромарксизму Отто Бауером спільності культури при визначенні нації і його тезу про те, що лише культура є головною ознакою нації поряд із спільністю долі, Ленін вказав: «Die Nation ist keine Kultur-, keine Schicksal-, aber Sprachgemeinschaft». Розумієш: «Die Nation ist keine Kultur-, keine Schicksal-, aber Sprachgemeinschaft»?
- Так, - відповів капітан Сорока: - «Нація не є культура, не є доля, а спільність мови».
- Майже правильно. Володимир Ілліч вказав, що націю визначає не тільки і не стільки спільність культур і долі, а спільність мови. Втямив? Спільність мови визначає націю, тому що без спільної мови нації немає, якщо певну спільноту і об’єднує спільна культура й історична доля. Це так Ленін трактує, - уточнив майор Бузина. - Й Інститут марксизму-ленінізму, на праці якого спирався Шелест. - Ти ж не поділяєш погляди австромарксиста Бауера?
- Не поділяю, - запевнив капітан Сорока.
- Не поділяєш, а газету «Кієвскій Тєлєграф» плануєш відновити російською, а не українською мовою.
Майор Бузина перегорнув сторінку свого конспекту.
- Слухай далі, це з тих матеріалів, які готував Шелест чи для Шелеста, я перевірив, з творами Леніна збігається до коми і крапки: «Володимир Ілліч піддав гострій критиці позицію керівника делегації Комінтерну на з’їзді трьох Інтернаціоналів Карла Радека, який заперечував право націй на самовизначення: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм! Ні, ні і ще один раз ні, ми зовсім не байдужі до Staatenbau, до системи держав, до їхніх взаємовідносин». Розумієш, «ми зовсім не байдужі»! «Staatenbau»! А ти кажеш «Кієвскій Тєлєграф» з «єром» на кінці! Архідурість, напіванархізм і напівідіотизм, як сказав би Володимир Ілліч про твій «єр»! - Майор Бузина підняв угору вказівний палець. - Слухай ще: «Ознайомившись з тезами з національного питання В. П. Затонського 31), котрий намагався довести, що взагалі «національна ідеологія» в період соціалістичної революції «є по суті контрреволюційною», що пролетарська партія «не може культивувати» її, що «за усіх обставин національні почуття затьмарюють класову свідомість», В. І. Ленін зробив на берегах документу напис: «Какая каша!» Чуєш, Петре: «Ка-ка-я ка-ша!»?
Капітан Сорока запитав:
- А чи це не з роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Шелест переписав Леніна? І чи справді Ленін казав про Затонського: «Какая каша!»? - Капітан Сорока взяв конспект майора Бузини і уважно поперегортав сторінки конспекту. - За цю «кашу» Затонського, напевно, і розстріляли, а потім реабілітували?
- В якомусь сенсі, каша виявилась березовою. Його розстріляли за участь у контрреволюційній підпільній організації, яка, за даними проведеного тоді слідства, спричинила Великий голод 32-33-го років на Україні. Затонський зізнався в тому, що ще до революції став членом масонської ложі в Києві, масони збирались у будиночку на бульварі Шевченка, тоді, здається, він називався Бібікова, там тепер Відділ віз і реєстрацій київського УВС, з правого боку, якщо йти вниз до Євбазу, тепер там цирк і площа Перемоги. Одночасно займався підпільною діяльністю в складі київської організації РСДПР (меншовиків). Після Лютневої буржуазно-демократичної революції нібито порвав з меншовиками, проте продовжив займатися підпільною троцькістською діяльністю. По голоду він спочатку свідчив, що українське керівництво нібито перестаралось, виконуючи план заготівлі збіжжя, щоб доповісти Сталіну про свої успіхи і випередження плану колективізації на цілий рік. Потім зізнався, що збіжжя під віник забиралося у селян навмисне, згідно з планом троцькістів за завданням іноземних розвідок, аби скомпрометувати сталінський план колективізації. У слідстві особисто брав участь сам нарком Єжов, якого потім теж розстріляли.
- Але ж Затонського реабілітували, а Єжова ні? Чому так? Єжов викрив Затонського як масона і винного за голод на Україні, і його за це розстріляли?
- Запитай того, хто реабілітовував. Я кажу те, що читав у справі Затонського.
- Справу сфальсифіковано?
- На Затонського? Можливо, але слідство проведено скрупульозно, здається, що все начебто правдоподібно, всі цифри збігаються. Проте на протоколах допитів про голод, і саме Єжов допитував Затонського про голод, до цього моменту він участі у слідстві не брав, я помітив бурі плями. До того, поки до слідства не підключився Єжов, Затонський усе заперечував, і аркуші протоколів допитів були чисті, без бурих плям. А там, де про голод і про виконання завдань іноземних розвідок, - усе в крові. Деякі сторінки доводилось читати через інфрачервоне і ультрафіолетове проміння.