Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Олексій Григорович витримав погляд, - мало хто в КДБ УРСР витримував погляд Федорчука, тому що знав, що якщо він тверезий, то правда завжди буде на його боці. А не тверезим він був єдиний раз у своєму житті після відвідин Мавзолею Володимира Ілліча Леніна в Москві, як і єдиний раз був у Мавзолеї, з чим майор Бузина як чесний офіцер мусив у душі погодитися.

Наразі, як завше, на відміну від підпилого Бочонкіна, майор Бузина був майже тверезий, якщо не рахувати «журавлинівки», випитої з другом Йосипом Наумовичем Швайкою, та горілки з перцем, подоланої з нічним водієм сміттєпідбирача Володимиром Дмитровичем Калинковичем. Тому міг прямо і чітко дивитися ув очі будь-кому, навіть голові КДБ УРСР на прізвисько «Фердинанд». Навіть при наявності причиново-наслідкового зв’язку його можливої причетності до надзвичайної події.

Настрій Олексія Григоровича остаточно урівноважився. Майор Бузина ніколи не втрачав сили духу, навіть у найскрутніших ситуаціях, і мав варіативний склад мислення.

- Товаришу Бузина, - після тривалої паузи промовив Федорчук, - ви знаєтє, що ви схожі на Мюллера, тессезеть?

Майор Бузина кінофільм «Сімнадцять спалахів весни» дивився півтора раза, але про те, що він схожий на артиста Леоніда Бронєвого в ролі шефа ґестапо Мюллера, ніколи не здогадувався. В той же час він не зорієнтувався, на якого Мюллера натякає «Фердинанд» - на справжнього, чи на того, якого грав Леонід Бронєвой, тому вирішив перевести розмову у філологічну площину.

- На якого мюллера, Віталію Васильовичу? «Der Mьller» з німецької на російську перекладається «мельник», по-українському - «мірошник», а по татаро-монгольському…

Генерал Рябовіл зморщився:

«Ти бач, нахаба, голову КДБ називає по імені і по батькові, хоча згідно з правилами до керівництва треба звертатися, називаючи військове звання чи посаду, та й участь його у гасінні пожежі щось дуже підозріла».

- Сам знаю, - перебив майора Бузину Федорчук, - служив в Австрії і Німеччині двадцять років: ґутен морґен, шпрехен зі дойч, фрау Дітріх? - і Цеденбала доводилось разом з Нюрою, його жінкою, тессезеть, супроводжувати в Улан-Батор після його візитів в Берлін і Москву. Знаю, що таке «мюллер» і по-німецькому, і по татаро-монгольскому. Не «дер мюллер», товаришу Бузина, а «х-хер Мюллер»!

З приймальні хтось постукав у двері, дверина зразу ж прочинилась і в кабінет зайшов начальник господарського віділу полковник інтендантської служби Жуков.

- Ось Жуков теж знає Цеденбала, - Федорчук олівцем показав на начальника господарського відділу КДБ УРСР.

- Дзеньзібара? - перепитав Жуков. - Хто ж його не знає?

- Якого Дзеньзібара? - збрижив щоки Федорчук. - Не Дзеньзібара, а голову монгольського хурала Цеденбала.

- А, Юмжагійна? Знаю, знаю…

- І маршал Жуков знає Цеденбала, проте начальник господарського відділу, хоч і не маршал Жуков, а полковник інтендантської служби, фору маршалу дасть. Правильно я кажу, маршал інтендантської служби Жуков?

- Так точно, товаришу голово! Ваш наказ виконано, двері замінено!

- І полаковані, тессезеть? - прискіпливо запитав Федорчук.

Він був добрим господарником і любив, щоб усе блищало.

- Так точно, товаришу голово! Блищать, як баранячі яйця у Цеденбала, того що Юмжагійн! У Дзеньзібара не бачив.

Федорчук незадоволено збрижив щоки, непристойності він не любив, навіть з вуст свого головного інтенданта, з яким пройшов і Австрію, і Німеччину, Крим, Рим, труби і похорон свого сина. Полковник Жуков чекав, що Федорчук його похвалить за оперативність.

Нічого не промовивши, Федорчук глянув на годинник. Стрілки показували на другу годину. На Жукова він міг покластися: якщо той сказав, що двері блищать, значить, вони блищать. До засідання Політбюро ЦК КПРС залишилось кілька годин. Дві години тому розпочалась доба, яка стане для нього відліком до нових висот, подумав він, і ні про що інше не хотілось думати, чи взагалі ні про що не думати, тільки чекати дзвінка від Генерального секретаря ЦК КПРС, і геть недоречно наразі було розбиратися, - з-під напівзаплющених повік Федорчук глянув на майора Бузину: з хитрим і підступним, як Мюллер, Бузиною, пришелепкуватим Свєтковим, солдафоном Жуковим, п’яним Бочонкіним, собачкою Жучкою, яка об’їлась горілого м’яса і здохла, зі своїм постраждалим заступником Мухою, з мокрою шинелею, яка лежала в калюжі біля входу в КДБ, яку він помітив, як і помітив, що замість погона на шинелі було якесь срібне плетиво, і об яку щойно, заходячи у приміщення за кілька хвилин перед ним, витер підошви своїх чобіт його ад’юдант капітан Дзеньзібар на прізвисько «Цеденбал», не знаючи, що вона належить майорові Бузині, чи, правдоподібно, здогадуючись, чия то шинель. Було темно, і ліхтар над центральною брамою КДБ УРСР не горів. Може, той же майор Бузина його й розбив, а потім підірвав вхід у будинок КДБ. Дія випитих трохи менше двох годин тому трьох фужерів коньяку поступово проходила, музика Моцарта стихала.

«А, може, й справді Муха дав команду переодягти офіцерів 1-го управління в есесівців і вчинити напад, як при справжній тривозі? чи при всій своїй дурості Муха б не дав команди бомбити двері в КДБ? Та й взвод прапорщиків повинен був мати холості набої, я ж попереджував, а часу розбиратися немає: Політбюро завтра чи вже сьогодні, і в будь-якому випадку це ж надзвичайна подія, та ще яка, роз-проно-заїбі-т-твою в три господа бога, три хрести і триста тисяч боженят, тессезеть, мать! - осягав Федорчук у своїй вже майже тверезій уяві результати тривоги і масштаби їхніх можливих наслідків. - А дізнаються Щербицький - тут, і Андропов - у Москві? Тоді прощай кар’єра, заради якої він усе життя своє жив і тепер живе. Тоді замість «Турецького маршу» Моцарта він почує «Похоронний марш» Шопена, який кілька років тому військовий оркестр грав над могилою його сина, - його син застрелився із табельної зброї через те, що батько не дозволив йому, слиньку, звільнитися з армії, йому, бачте, захотілося стати «вільним художником». Він не розумів, що його звільнення може негативно позначитися на кар’єрі батька, і в передсмертній записці, слинько, написав: «І позаду нічого, і попереду порожнеча». А позаду у нього було елітне військове училище і затим військове звання «капітан», яке він достроково отримав у двадцять чотири роки. А попереду через п’ять-шість років став би полковником, а через півроку - генерал-майором. Ну, значить, туди йому й дорога, слиньку! От і заграв тоді військовий оркестр «Похоронний марш» Шопена, і дружина перестала з ним не тільки спати в одному ліжку, але й розмовляти, перемкнувши свої інтереси на писання п’єс і слинявого режисера Валерія Косьмука-Бурбулінде, який обіцяв їх поставити сприянням цієї профури Василини Рублевської, з чоловіком якої він спілкувався ще вчора, - ну і болт з нею! Проте він вистояв, наступного після похорону дня вийшов на службу, начебто нічого і не сталось, і продовжував керувати, хоча Андропов (слинявий інтелігент!) запроновував йому взяти відпустку на два тижні, відпочити і полікуватись після трагедії - яка і для кого трагедія, який відпочинок і які ліки? Перший заступник Андропова Георгій Карпович Циньов похвалив його за твердість у ставленні до виховання сина і представив до чергового ордену, яких у нього і так вистачало, як гівна. І він зітхнув вільно, тому що нічого вже не заважало йому діяти, як він того хотів, хоч мелодія похоронного маршу з того часу постійно звучала у нього в голові, нагадуючи про сина, до останнього дня, поки він у кремлівському кабінеті Льоньки Брежнєва почув той майже забутий турецький марш Моцарта. І ось зовсім скоро у нього має розпочатися черговий етап на шляху до найвищої мети, про яку він міг помріяти лиш у безсоння: о другій годині ночі, випивши перед дзеркалом сам із собою «візаві» фужер коньяку, щоб потім повторити о четвертій перед світанком, щоб нарешті заснути хоч на пару годин з тією мрією. І ось учора, чи вже позавчора, отже, завтра, чи вже сьогодні, він стане головою КДБ СРСР і трохи пізніше членом Політбюро ЦК КПРС, він увійде до найвищої партійної еліти СРСР, а там зовсім близько і та вершина, про яку мріяти він дозволяв собі ні в який інший час, тому що в інший час думати про це було небезпечно, оскільки його мета була такою високою, що навіть тільки гадка про неї виникала, зразу ж починала паморочитися голова. А до неї залишилось кілька кроків - Щербицький від інфарктів ще не відійшов, пише, як старий і немічний дід, великими і тремтячими літерами, по резолюціях видно - порушення координації рухів при письмі, тремор. Такі ж тремтячі руки і у Брежнєва, життя якого зупинилось на цицькастій медсестрі, на посаді голови Президії Верховної Ради СРСР Льонька заважати не буде. Він ішов прямо до мети, виконуючи вказівку Брежнєва: приїхавши на Україну, провів арешти, треба було в десять разів більше, Шелест на більшу цифру не погодився, Шелесту він голову скрутив, треба було і далі тримати у постійній напрузі питання боротьби з антирадянською діяльністю і політичної пильності в республіці, час ішов, про арешти 1972-го року почали потроху забувати, гучних справ бракувало, в СІЗО сиділа дрібнота. І тоді, на самоті перед дзеркалом вночі перед світанком півтора місяця тому між другою і четвертою годинами ночі він і розробив хитромудрий план, який втілився у розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило» - виключно для підвищення політичної пильності в республіці і створення умов для повної реалізації справи «Блок». Він запропонував його Георгію Карповичу, і Циньов погодився, - Циньов домовився з начальником ГРУ Івашутіним, щоб той дав вказівку розвідникам, які проходять підготовку для нелегальної діяльності за кордоном, в порядку перевірки отриманих навичок розвідника-нелегала вночі вивісити у Києві на дахові будинку навпроти міськвиконкому на вулиці Хрещатик жовто-блакитний прапор, закамуфлювавши підходи до нього якоюсь штучкою на зразок «міни». А в парку імені Віталія Примакова на Дніпровській набережній великими літерами зробити напис: «Хай живе вільна Україна!». Москвичі, виконавши свою програму в Кишиневі, по дорозі в Москву зупинились у Києві і виконали поставлене завдання, як треба. Він обачно в той час виїхав з Києва, переляканий придурок Муха таким чином тоді в його відсутність організував розшукові заходи, що найменші надії на кінцевий результат було втрачено. І це добре, потім, через кілька років, подумаємо, кого примусити «зізнатись», зізнається, як милий, якщо ні - сяде в тюрму за наркотики або щось інше, наприклад, замах на зґвалтування, замість упертюха знайдеться інший, який побоїться зони і якщо «розколиться», то відбудеться профілактикою, а не тюрмою. А поки що впродовж кількох років можна тримати у напрузі всі органи КДБ пошуком «диверсантів» по справах «Сажотрус» і «Мазило» і лякати націоналізмом Щербицького. От і сьогодні він випив фужер коньяку, він після самогубства сина звик пити коньяк на самоті з собою перед дзеркалом, тоді й безсоння почалось, випив коньяк раніше, потім ще два, тому що йому треба було гарно виспатись, адже завтра у нього, тобто вже сьогодні, повинен настати найважливіший етап у його житті, який прямою дорогою поведе до заповітної мети, від думки про яку починає паморочитися голова, тому триматися треба завжди так, щоб не виказати себе ні в чому, тому що розумник Лаврентій себе виказав, і дурень Микита його роздавив, як мандавошку. І тут, тільки-но він хотів лягати у постіль після третього фужера коньяку, як задзвонив телефон «ВЧ-зв’язку», і начальник 5-го управління, придурок за всіма статтями генерал Свєтков, замість того, щоб вранці підготувати рапорт про те, що майор Бузина за результатами навчальної тривоги відправлений на десять діб до гарнізонної гауптвахти і вкупі з Мухою і Рябоволем викласти пропозиції стосовно подальшого проходження ним військової служби і посилення військової дисципліни по всій системі КДБ УРСР, почав щось нечленороздільно мимрити про напад на нічний пост центрального входу в КДБ невідомих терористів в есесівській формі - Андропов запитає, звідки у Києві можуть взятися терористи, які вночі під час проведення навчальної тривоги нападають на будинок КДБ, в той час, коли завданням органів КДБ, поставленим перед ними ЦК КПРС і особисто Леонідом Іллічем Брежнєвим, є викриття задумів ворожих елементів на стадії їх виношування, а не реалізації, і практичне здійснення диверсійної акції може розцінюватися як провал в агентурно-пошуковій роботі органів КДБ?! При тому, що ніякої бази для тероризму в Радянському Союзі немає і бути не може, враховуючи, що політична обстановка незмінно і з кожним днем покращується на всій його території, тим паче на Україні, завдяки мудрій політиці партії на чолі з Леонідом Іллічем та безперестанному і невсипущому контролю з боку органів КДБ за кожним громадянином вдень і вночі, а оперативна - погіршується і загострюється, бо навіщо ж тоді потрібні органи КДБ з їхнім контролем, спитати б? - але погіршується не до такого ж ступеня, як диверсійний напад на будинок КДБ?! - спитати б, звідки могли взятися ці довбані нічні терористи?! Тепер і Щербицький, а в першу чергу Андропов, можуть пов’язати чи обов’язково пов’яжуть дії «Сажотруса» і «Мазили» з цим нічним нападом на будинок КДБ: може, то не розшукані до цього часу «Сажотрус» і «Мазило» і вчинили напад на КДБ УРСР? Ппитання закономірне; Жора Циньов злякається і може проколотись, зваливши все на нього за організацію акцій у Києві, вчинених «Сажотрусом» і «Мазилою», та й підполковник Пересунько з 5-го управління, домігшись через Дзеньзібара особистого прийому, поділився роздумами стосовно «гаданого портрета», «подоби» «Сажотруса» і «Мазили», заявивши, що за всіми ознаками акції на Хрещатику і в парку Примакова на Дніпровській набережній вчинили не націоналісти, на його компетентну думку, а Пересунько встиг і в бандерівській банді під «легендою» повоювати на початку своєї служби в органах, вони б діяли зовсім по-іншому, і їхні виконавці - одна і та ж особа чи група осіб, та й взагалі не з України, приїжджі хулігани. Пересунько - розумний і хитрий, досвід має і націоналістів знає, такого не обдуриш, йому треба негайно заткнути рота і перевести на іншу ділянку роботи, приміром, начальником внутрішньої тюрми, посаду там введемо полковника, і хай опікується в’язнями, так і зробимо. І ось тепер через декількох слинявих придурків, які натворили хуй його знає що, - а чи не Муха таки придумав «вводну» з підпалом дверей групою «умовних» диверсантів у формі есесівців? - накажи дурню Богу молитися, він любить бавитись у такі ігриська, мудак! - нічого не повідомивши ні його, ні чергового по Комітету про додаткову «вводну», а мусив би сказати, при всій його мудакуватості, і отримати дозвіл - це ж не забавки, які він влаштовує на Хрещатику під час демонстрацій і парадів із закамуфльованими «закладками» і «диверсантами» з фальшивими запрошеннями, поклавши виконання заходів на працівників 1-го управління Вони сцикуни у порівнянні з нелегалами ГРУ Генерального штабу Збройних Сил СРСР, які вночі покритим льодом дахом піднялись на верхівку висотного будинку на Хрещатику майже навпроти міськвиконкому, щоб було кому помітити ганчірку нібито жовто-блакитного кольору, яку вони вивісили на самій верхівці крутого даху ще й «замінували» її, а потім великими гаслами на парапеті набережної біля Дніпра намалювали лозунг про «вільну Україну». Та хай живе! вона й так «вільна», хто ж заперечує? але то задум був такий у нього з Циньовим, щоб прямого складу злочину у москвичів не було. «Так собі, - пояснював тоді Циньов начальнику ГРУ Івашутіну, - перевірка рівня вишколу майбутніх ваших нелегалів з урахуванням місцевої специфіки на Україні та навчальний захід, щоб перевірити пильність і професійність українських чекістів, - нічого протизаконного в цьому немає». Хоча за жовто-блакитний прапор, вивішений чи знайдений у схові, ми саджаємо і будемо саджати безпощадно за статтею про антирадянську діяльність на всю котушку І ось тепер, коли випливе на поверхню ця його затія з «Сажотрусом» і «Мазилою», - Івашутін теж продасть і не змигне, - може спаплюжитись все його минуле, теперішнє і майбутнє життя, він не тільки вилетить з крісла, а й може за організацію провокації - це ж стаття! Лаврентія за український буржуазний націоналізм Микита розстріляв, і було за що! - покласти на стіл генеральські погони, а поряд з ними - партійний квиток, якщо він зараз не знайде вихід із ситуації і розумно не розпорядиться, їдрі-т-твою в царицю небесну і її боженят, тессезеть, мать, блядь!»

Так дещо гостро і нервово думав у напруженій тиші Федорчук, на прізвисько «Фердинанд», зовні залишаючись спокійним, мов Великий Сфінкс, що вже сорок вісім століть сидьмом сидить в єгипетському місті Гізі, охороняючи піраміду фараона Хефрена.

11.5.

Федорчук мовчав, сиділи мовчки і присутні у кабінеті його підлеглі, і ніхто із них не міг здогадатися, про що думає всемогутній як пантократор голова КДБ УРСР, і ніхто не міг розкрити секрет його дивної поведінки сьогодні. Далебі, і жодна піфія з Дельфів не могла б збагнути наразі таїну його обличчя. Едіпа, якому вдалося розгадати загадку страховиська Сфінкс, що жило на горі біля Фів і вбивало кожного, хто не давав відповіді на його запитання: «Хто з живих істот ранком ходить на чотирьох ногах, вдень на двох, а увечері на трьох?», - серед присутніх у кабінеті Федорчука не було, та й той навряд чи б хтось зміг проникнути в лабіринт міркувань голови КДБ УРСР, щоб зробити якийсь вислід. Навіть майор Бузина, який мав розум набагато гостріший, ніж у піфій з Дельфів чи Едіпа, продовжив чудуватися мовчанню Федорчука і його незвичній поведенції, бо в цій ситуації царем Едіпом із Фів був сам Федорчук на прізвисько «Фердинанд», і саме він, Федорчук, мусив розв’язати придибенцію з нападом невідомих терористів, стріляниною, підпалом вхідних дверей будівлі КДБ і несподіваним наслідком навчальної тривоги при участі офіцерів 5-го управління на чолі з генералом Свєтковим, яка повинна була закінчитися звільненням майора Бузини з органів державної безпеки, - цього майор Бузина не знав і знати не міг, - а закінчилася, чи ще не закінчилася тим, що він, Федорчук, повинен або дати відповідь на шараду з невідомими терористами, стріляниною і пожежею, бо Андропов запитає, і доведеться покласти погони і партквиток, чи, може, й у тюрму сісти, - ворогів і заздрісників у нього хтозна-скільки, - або ж стерти її і забути.

Але поки що Федорчук мовчав, мовчали і присутні в його кабінеті.

Чутно було лише, як по вулиці Володимирській, поглинаючи сміття, повільно повз сміттєприбирач.

Гудів мотор, і, переборюючи шум двигуна та скло на вікнах кабінету голови КДБ УРСР, до вух присутніх знадвору долинула пісня:

Засвіт встали козаченьки,

В похід з полуночі,