Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Коли наш «Борман», тобто Довбач, закрив засідання парткому, - продовжив майор Нежердецький, - безпартійний майор Іван Бочонкін, хоча рішення про його вилучення з лав КПРС має ще бути затверджено на партзборах Управління, але то не проблема згідно з принципом партійної дисципліни і демократичного централізму, ся звертаєть до Свєткова і рече: «Товаришу гянярал, дозвольте за свій кошт з’їздити у Ворошиловґрад, дати раду на місці, що там ся трапило у витверезнику. Я у своєму житті ніколи не був п’яним як ґой, і ніколи не брешу, хоча і не вважаю сю рису достоїньстьою свого характеру».

Свєтков глянув на шифротелеграму від генерала Полудня і ся подивував: «Товаришу Бочонкін, причому тут Ворошиловґрад? Ви потрапили до витверезника у місті Львові, коли перебували там у службовому відрядженні, ся намагаючи видати себе за мешканця міста-героя Сталінґрада на прізвище Растопчатов! У Ворошиловґраді начальник Управління поки що полковник Косяченко. Поки що - Косяченко, а не поки що - полковник, тому що генералом Косяченко уже не стане увік, хоч йому і вдалось посадить терориста «Гайдамаку». А у Львові - генерал Полудень, який і надіслав шифротелеграму».

Ваня Бочонкін почав нервово ся сіпати, він останнім часом, як на мій позір, став дещо дразливим.

«Товаришу гянярал, - мовить, - я у своєму житті жодного разу не був у місті Львові. Це не мій реґіон кураторства. У нашому «єврейському» відділі за львівських євреїв відповідає майор Борис Степанович Саврій з міста Хмельницького, колишнього Проскурова, а я родом з міста Донецького, колишнього Сталіного, а до того Юзівка, але не із Сталінґрада. Я був у службовому відрядженні у Ворошиловґраді, колишнє місто Луґанське, а не у Львові, колишній Лємберґ, тому що відповідно до функціональних обов’язків, затверджених вами, відповідаю за оперативну обстановку серед єврейських націоналістів і сіоністів на периферії у Луґанській і Донецькій областях, а не у Львівській. Дозвольте доповісти документи, вони у мене в кабінеті у сейфі поки що лежать, я ще не встиг ся відзвітувати у фінвідділі, писав звіт про здійснену роботу у Ворошиловґраді, як того вимагає інструкція про звітність за відрядження».

Не чекаючи дозволу, Ваня Бочонкін притьмом вискакує з парткому, через хвилину ся повертаєть і кладе перед Святковим посвідчення на відрядження: день приїзду - день від’їзду, печатки Ворошиловґрадського управління КДБ і квитки «Київ-Ворошиловґрад» і «Ворошиловґрад-Київ».

«Якщо члени парткому і ви особисто, товаришу генерал, вважаєте, - каже Бочонкін досить знервовано, - що я за одну ніч встиг з Ворошиловґрада збігати у Львів, щоб випити там пива у місцевому ресторані, потрапити у витверезник і повернутися назад, щоб о дев’ятій годині ранку провести контрольну явку з аґентом «єврейського» відділення 5-го відділу Ворошиловґрадського УКДБ «Циклопом», відмітка в особовій справі «Циклопа» є, встановивши таким чином світовий рекорд для закритих приміщень, то ви помиляєтеся. Я кандидат в майстри спорту зі скраклів, але не з спринту на довгі дистанції», - робить Бочонкін таку заяву, вже не для протоколу, тому що офіційна частина засідання парткому ся закінчила.

Свєтков хвилин десять студіював документи Бочонкіна, потім передав Довбачу.

«Борман» теж довго ся видивляв, потім подзвонив начальнику «єврейського» відділу полковникові Проклову, шефу Вані Бочонкіна, запитав, де Іван був у відрядженні, після чого звертається до Свєткова і рече: «Товаришу женераль, напевно, вийшла накладка, інколи неминуча в нашій складній роботі, оскільки досить часто ми працюємо в умовах оперативної невизначености. Як доповідає колонель Проклов, майор Бочонкін справді перебував у Ворошиловґраді і втрапити до львівського витверезника об’єктивно не міг. Пропоную питання закрити і розійтись».

Бочонкін обурюється: «Як це - «питання закрити і розійтись»?! А рішення парткому про моє вилучення, зафіксоване в протоколі одностайно? Я партійний член чи безпартійний? Я маю право чи не маю права?»

«Борман» каже: «Врахуємо ваше зауваження, товаришу Бочонкін. Пропоную продовжити засідання і без обговорення поставити на голосування питання про відміну попереднього рішення парткому про одностайне вилучення товариша Бочонкіна з членів КПРС і його поновлення в рядах партіі як члена».

Проголосували знову одностайно, залишили Бочонкіна в партії, такою була воля Саваофа, - майор Нежердецький підняв очі гору, - і розійшлись. Ваник залишився, ачей, потягнув женераля в туалет виясняти стосунки. Щось довго його немає. Олексо Григоровичу, як ти з’їздив до столиці?

- Тобі підполковник Мусоргський вітання передавав, - сказав майор Бузина.

- Петро Модестович? Вже підполковник? - Обличчя майора Нежердецького вмить повеселіло. - Моцний москаль! Де ти його бачив?

- У Москві, він Красну площу і Мавзолей Леніна охороняє. Об’єкти номер один і два.

- Хіба? Його Бояринов у «спецкоманду» Управління «С» ПГУ обіцяв взяти. А він ще в «дев’ятці»?

- Так. У ПГУ перейде ближчим часом. Обіцяв відвідати Київ.

- Зустрінемо, бігме! Я з Петром Модестовичем на курсах у Балашисі вишкіл проходив, у Каракумах ящірок їли, у Вірменії, коли в горах з парашутом стрибали, Арарат по той бік кордону бачив. Мені вірмени розказували, що колись Арарат був на їхній території, Володимир Ілліч віддав його туркам 1921-го року, і він опинився в Турції. А кажуть, що гора не йде до Магомета ⁷⁾. Пішла, як мила! Славно було б, далебі, якби Петро Модестович завітав до нас! А він тобі не розповідав, як я жінці Гришка Вернидуба, Гришко теж був на курсах, бандеролю оголошеною цінністю в триста кербелів надіслав у Черкаси драний камуфляж, який Петро Модестович викинув як зужитий? Не казав? Розкажу.

Жінка, коли Гриня дзвонив їй, кожного разу ся допитувала, чи купив він їй у ҐУМі костюм «джерсі» і кримпленові пантальони. А коли ж ся вирвеш у той ҐУМ? Якщо й ся видавала вільна хвилинка, то уся братія поспішала у ресторацію «Бичаче око». Варто лише було паркан перестрибнути. От я, щоб дорога половина Гришка не набридала свойому мужу, відіслав їй бандеролю з камуфляжем товариша Мусоргського, який той викинув на ганчірки для чищення зброї після стрільб. Жінка потім того трапунку приїхала транзитом з Черкас через Москву і знайшла свою половину у Балашисі, попри те, що наш об’єкт засекречений. Трохи подряпала Грині пику за бандеролю, хоч він і володіє прийомами рукопашного бою і самбо, далеко не так, як я, певна річ, однак на рівні. Начальник курсів полковник Бояринов відпустив Гриню з жінкою у Москву на цілу добу, вони переночували в готелі «Пекін», і жінка Гришуні таки придбала собі в ҐУМі костюм «джерсі» і кримпленові шуси. Гринько і його жона претенсій до мене не мали. Не розказував?

- Не розказував. Він розказував про жаб.

- А, жаби! Ади, файні шкреки ся плодять під Москвою! М’ясо, як у кролів. Далебі, навіть краще, ніж у трусиків, ніжніше. Я, коли, дай Боже, доживу до абшиту ⁸⁾, відкрию у рідному місті Луцькому ресторацію французької кухні і візьму в долю Петра Модестовича, щоб ся займав постачанням шкреків з Московії. З Парижа будуть приїздити Мірей Матьє, Шарль Азнавур, французький шансон, кутюр’є, Ів Сен-Лоран, дефілє, лямор-бонжур, шато де флер…

Мрії майора Нежердецького перебив майор Бочонкін, який з дещо ображеним виглядом на обличчі зайшов до кабінету.

- О, про вовка промовка… - сказав майор Нежердецький. - Шалом Ізраель! - привітався він до майора Бочонкіна. - Леле! Ванику! Та на тобі обличчя геть немає, як кажуть москалі!

Обличчя у майора Бочонкіна було, воно було, як крик валашка з лісу, якого спіймав коло водопою вовк.

- Шалом алейхем! - машинально відповів він і смикнувся: - Який «шалом», пане Нежердецький, і який «Ізраель»?! Я з вами розмовляти відмовляюсь доти, доки ви мені не поясните всю цю історію з якимось «Растопчатовим», якого я ніколи не знав і знати, сто пудів, не хочу, витверезником та мою участь у ній. Двісті пудів, без вас у цій брудній провокації, через яку мене ледве не було одностайно вилучено з лав членів КПРС, слава Богові Ягве - о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! ⁹⁾, що справедливість, триста пудів! - восторжествувала, - не обійшлось! Який у нас з вами може бути «шалом», їбьона вош, пане Нежердецький?

Майор Нежердецький, заскочений гнівною тирадою майора Бочонкіна, не вимовив звука.

Майор Бочонкін на межі крайнього обурення не стерпів і брудно вилаявся:

- Кіш мір ін тухес, шлімазл! ¹⁰⁾

- Добродію Бочонкін, додайте ще - поц ¹¹⁾, - зважився на відповідь майор Нежердецький, якого, очевидьки, образила огидна лайка з вуст майора Бочонкіна. Він повів нижньою щелепою і сіпнув головою зліва вгору. - Та я не поц, шляк би тебе трафив, каш мара кар, чавела, ду тем пула, кізда меті, футі капі, драку, кроца фіста сакраменто ¹²⁾,і цілувати ваші худокосні сідниці в найближчий час наміру не маю. Не ся ображайте, я резиґную. - Майор Нежердецький порухав бровами. - Як мовив один розумний чоловік, ся здаєть, то був я: «Свої образи записуйте на піску». А на Волині кажуть: «На образливих воду возять». От.

- А ти ніколи і ні на кого не ображаєшся? - Майор Бочонкін криво посміхнувся.

- Я? - здивувався майор Нежердецький. - Ніколи і ні на кого! З якого б біса? Запитай у капітана Майоренка.