Гуляйполе: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Щось входохкався за день, — забідкався отаман, вдихнувши у свої впалі груди вечірню прохолоду.

— То може підемо до мене додому, заліземо на горище у свіже сіно і придушимо комара? — запропонував Нетреба.

— Ні, Сашку... Я ж обіцяв, що загляну сьогодні ввечері до гімназії. Там, гадаю, чекають.

У гімназії справді чекали відомого політкаторжанина, а нині ще керівника Гуляйпільського селянського Союзу Махна. Директор гімназії, сорокарічний інтелігентної вдачі чоловік, водив зі своєю свитою Нестора Івановича порожніми класами, розповідав, як дирекція готується до наступного навчального року, слізно клянчив у Селянського Союзу коштів на поточний ремонт гімназії, а Махно все кивав головою, не знаючи, що відповісти. А в думці у нього було одне — швидше вибратися з цього задушливого приміщення на свіже повітря і прихопити з собою оту статсдаму з позолоченим пенсне, котра все кидала на нього жагучі погляди, і тоді у Нестора аж паморочилася голова.

— Хто вона? — вибравши зручну мить, спитав отаман у свого охоронця.

— Галина Андріївна Кузьменко,[7] — відповів Сашко. — Має сільську кличку "Фортеця".

— Хто дав? Ти?

— Я, Несторе.

— Забери цю кличку назад і забудь про неї. І ще одне. Іди до нас і приготуй для мене тачанку з білими рисаками.

Нетреба вийшов з гімназії.

Тої ночі Махно не ночував ні в себе дома, ні в Сашка на горищі. Молода вчителька Галина Кузьменко також не прийшла спати до своєї хазяйки, де вона квартирувала.

А зранку для Махна — знову вертеп. Нестор лихоманно створював у кожному селі бойові загони і їх озброював "до зубів". Отаман ще не знав, куди ці загони будуть використані, але почуття віщуна йому підказувало, що революція, яка розпочалася в Росії, ось-ось заллє кров'ю усю імперію: піде брат на брата, батько на сина, клас на клас, система на систему, світ на світ. Буде велика, ще не бачена бійня, жертвою якої у першу чергу стануть невинні й неозброєні люди. Тож потрібно цей час зустріти не з голими руками і вже зараз, поки не схаменувся ворог, напасти на нього першим зненацька і розтрощити в пух і порох. Цим ворогом для Нестора був сільській поміщик — це ближній, і Тимчасовий уряд у Петрограді — це далекий. Ну, з далеким ворогом було легше: узяв папір, настрочив телеграму, що бачив його в домовині у білих капцях з чорними п'ятками, відбив цю нісенітницю на телеграфі — і квит. А ось з місцевими поміщиками... Ці сидять за високими кам'яними фортецями-огорожами, мають уже свою непогано озброєну варту... їх ще й підтримує деяке заможне селянство. Ні, поміщики й куркулі — то горішок твердий, його так просто не роздавиш. А треба!..

Нестор лише періодично зв'язувався з Гуляйполем, де створив свій тимчасовий примітивний штаб, і в чергового дізнавався, як там справи в окрузі. Поки що все наче гаразд. Його штаб працював мирно і злагоджено. Розташовувався він у великому цегляному будинку, якого надав махновцям в оренду все той же заводчик Михайло Кернер. У передній — великій і доволі порожній кімнаті найчастіше сидів за столом років 25-ти хлопець вищий середнього зросту і міцної статури, одягнутий у військову літню форму без погонів — мабуть, недавній солдат чи прапорщик царської армії. На його столі — купа всяких паперів, ручка з чорнильницею, олівці, телефонні апарати. Над столом пришпилений до стіни аркуш білого паперу, на якому написано: "Поет, кавалерист, артилерист і телефоніст Іван Негребецький"[8]. Сьогоднішній черговий штабу — і є той самий поет, кавалерист і таке інше.

Постійно роздирають душу телефони. Негребецький знімав то одну, то іншу слухавку, крутив телефонну ручку, кричав: в одну слухавку — "Держися! Нестора Івановича нема", в іншу — "Що? A-а, де Нестор? Десь у Темировці... Там у нього також запарка", а ще в іншу — "Слухай, і не соромно тобі зняти облогу? Знімай і драпай... Це твоя справа. Але Нестор Іванович тебе за це по голівці не погладить".

На якусь хвилину-другу телефони замовкли, і Негребецький пройшовся кімнатою — розминав ноги... Підійшов до великої карти, що висіла на стіні, й почав вголос читати:

— Київ, Катеринослав, Олександрівськ... А де ж тут Гуляйполе? Де воно?

Хтозна, скільки мацав би очима ту величезну карту, якби не ввійшли двоє озброєнних мисливськими рушницями селян.

— Іване, приймай шпигуна! Спіймали його на Ярмарковому майдані... Допитувався, як зустрітися з нашим Нестором. Диви, який гусак!

Перед Негребецьким стояв типовий панок у чорному циліндрі й з густими невеличкими вусами, хвацько задертими вгору.

— Я не гусак! — образився він. — А делегат з Петрограда, від Тимчасового уряду.

"Мені ще тільки не вистачало до повного щастя цього панка-делегата, — незадоволено подумав черговий. — І що з ним робити?.. Бог його знає. А може він і не делегат? Хіба зізнається?"

Про всяк випадок, наче слідчий, запитав:

— Говори правду, хто тебе підіслав?

— Мене не підіслав, а прислав російський Тимчасовий уряд... Ось мій мандат. Читайте, — панок простягнув Негребецькому якийсь папірець. Іван сердито схопив його, пробіг очима зміст і кинув на стіл між безліч всякого хламу, а сам до себе вголос пробурчав: — Ото ще Господь за щось покарав Україну — дав ось таких сусідів — москалів: без нас не можуть ні лягти спати, ні проснутися, — а до російського посланця: — Та присядьте вже на лавку, зачекайте Нестора Івановича. Може й незабаром з'явиться.

Махно справді не забарився. Він залетів вітрюганом у приміщення штабу. Делегат Тимчасового уряду підхопився і пильно дивився на отамана, прагнучи запам'ятати усі його портретні рисочки, а то й збагнути характер і навіть цієї хвилини настрій. Відомий далеко за межами Гуляйполя Махно уявився таким: він був середнього зросту молодим чоловіком років тридцяти, не більше, кирпатим, жвавим у рухах, худорлявим, мав швидкі чи то карі, чи то темносірі очі, які пронизували співрозмовника наскрізь, мов просвердлювали пекучими променями. Кучерявий великий чуб, що нині модний, здавалося, давно не бачив гребінця, спадав Махнові на його вузькі плечі. Отаман періодично покахикував, мабуть, у нього були проблеми з легенями — що ж, дев'ять чи десять років у тюремних камерах, звісно, повинні були залишити свій зловісний слід у тілі цієї напрочуд твердої характером людини. Махно був одягнутий в діагоналеве галіфе, заправлене в хромові, невеличкого розміру чоботи рудого кольору, і в драгунську з петлицями куртку. Через плече на вузькому ремінному паскові в нього висів, аж до ніг дістаючи, маузер у дерев'яній кобурі. Був без головного убору. Настрій у нього зараз пречудовий. Такий висновок можна зробити з його усміхненого обличчя і чітких впевнених кроків — він наче не ходив, а літав. За ним на незначній відстані невідступно крокував його особистий охоронець і порученець Сашко Нетреба. Він одягався під Махна, лише усе на ньому було значно більших розмірів, звісно, за його ведмежею структурою.

— Хто такий? Відкіля? — показав отаман рукою на невідомого панка.

— До тебе, Несторе Івановичу, — відповів замість гостя Негребецький. — Хреститься і присягається, що він — делегат від Тимчасового уряду Росії. А я думаю: "На якого хріна нам якась Росія? У нас своя держава — Україна".

Махно до делегата:

— Мандат!

[7] Кузьменко Агафія Андріівна (Галина Андріївна) — (1892—1978 рр.) нар. в м. Києві, дитинство і юність пройшли в с. Піщаний Брід Київської губернії (нині Кіровоградська область), закінчила учительську семінарію, вчилася в університеті св. Володимира (м. Київ), учителювала в с. Гуляйполе, активна учасниця повстанського руху на півдні України, з 1919 року — дружина Нестора Махна. (див. С. Семанов. Под черным знаменем. Роман-газета № 4. Москва. — С. 3.).

[8] Негребецький Іван Якович, нар. 1896 р. в м. Полтаві, з 1900 р. разом з батьками проживав у с. Гуляйполе, в царській армії служив в артилерії, активний учасник повстанського руху на півдні України, в армії Махна був кавалеристом, складав пісні, йому приписується авторство численних пісеньок "Яблучко". У 1938 році репресований. Помер, мабуть, у 1950 році в Полтаві, де жив після повернення з ув'язнення.