Гуляйполе: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ульянов прищулив очі:

— Не кажи, Coco, гоп. Бо зайці не справжні, а з розпеченого до червоного кольору заліза. І як на них шерсть тримається — ніяк не второпаю!

— А ми кращого не заслужили, — це вже відгукнувся інший гість. І йому достойно відповів Ілліч:

— Слинько ти, Бухарін, був і ним залишився. Вірно товариш Сталін зробив, що тебе пристукнув, як муху. — Ленін зробив паузу й продовжив: — Та не для цього я вас зібрав, щоб з'ясувати наші революційні стосунки... Тут незабаром з'явиться з Раю той бородатий хохол... Їхній перший Президент Грушевський, а з ним ще й, може, буде Винниченко. Вони хочуть підготувати на суд Божий справу запеклого антибільшовика Нестора Махна. Ви уявляєте, що буде з нами тут, коли Господь відправить його у Пекло? А до Раю йому, зрозуміло, дороги немає.

Першим відповів Сталін:

— Що буде, питаєш? Він зробить для нас подвійне Пекло.

— Як завжди, товариш Сталін мислить вірно, — відзначив Ленін. — Отже, я пропоную якомога надовше відтягнути розгляд справи Махна на суді Божому. Нехай цей відщепенець так і залишається "літаючим голландцем" у Космосі. І чим довше там крутитиметься, тим легше без нього ми житимемо тут. А що скаже з цього приводу наш юрист Дзержинський?

— Я думаю зовсім про інше, товаришу Ленін, — відповів "пекельний" юрист. — Як це нас, таких усіх підступних, перехитрили малороси? Вони, бачите, в Раю... Пихаті... Одягаються, мов з голочки. А ми і на людей не схожі. Жебраки та й годі! А ще деякі з нас дворянами були.

Леніна це вкололо, здається, у саме серце, і він накинувся на дворянина Дзержинського:

— Ти, залізний Феліксе, мовчав би! У Рай захотів! Та твоєю кощієвою постаттю ще й досі на Землі лякають своїх дітей батьки. А в підвалах Луб'янки навіть стіни просякнуті людською кров'ю. Між іншим, як трапилося, що ця гнила інтелігенція з Хохляндії — українські буржуазні націоналісти Грушевський і Винниченко не були вами замордовані у совєцьких казематах чи концтаборах, а здохли своєю смертю?...Мовчиш?! За це ми ще вас, товариші комуністи Дзержинський і Сталін, спитаємо на політбюро партії...

Їхній вождь ввійшов у свою роль — в роль баламута: тільки-но він "знімав стружку" з Фелікса Едмундовича за його масові розстріли робітників і селян, що не приєдналися до більшовиків, а вже через якусь хвилину накинувся на своїх однодумців, що ті не виконували, як слід, його вказівок про тотальне знищення "гнилої інтелігенції", особливо, української, яка завжди сиділа йому як порошина в оці.

У Космосі почулися чиїсь тихі кроки.

— Хтось наближається, — зауважив Ілліч. — Мабуть той хохол... Ану прикиньтеся мудрецями, бо в усіх вас морди засушених дебілів... Скажімо, чого у товариша Сталіна сьогодні постійно тіпається правий вус?

— На ньому я перед приходом сюди висів десять годин.

— За що така диявольська кара?

— Та з дурної голови заступився перед Сатаною за Миколу Єжова.

— Найшов, за кого заступатися! Він же один з тих, хто створив найжахливіше пекло на Землі... Ну, а чого ти, Феліксе, безучасно повертаєш свою худеньку мордочку то вліво, то вправо? Якийсь такий кумедний-кумедний? Наче клоун.

Бухарін залився сміхом. На нього грізно блимнув Дзержинський, і той остовпів на місці.

— Так чого? — ще раз перепитав Ленін.

Фелікс мовчав і продовжував хитати головою. Ленін звернувся до Бухаріна:

— Говори, Миколо... При мені не бійся його... Я не здам тебе до Луб'янки.

Бухарін відповів:

— Йому, товаришу Ленін, коли непритомніє від екзикуцій, чортинята тикають під ніс якусь смердючу рідину і кажуть, що то — одеколон. Ото від цього "одеколону" так крутить головою.

Тепер зайшовся у саркастичному сміхові Ілліч. А коли заспокоївся, попросив все того ж Миколу:

— А тепер розкажи, товаришу Бухарін, як там поживає у вашій печері наш іудушка Троцький?

— Ой! Він взагалі — і сміх і гріх... Без сліз не розкажеш.

— І все-таки... Чому його, до речі, сьогодні немає тут?

— Хіба йому до наших зборів? — відповів Бухарін. — Ви ж усі чуєте, як він ночами кричить. Ото з нього чорти одну ніч знімають, мов з кабана, шкіру, а вже наступної ночі прибивають її до тіла цвяхами. Це він на сьогоднішньому оберті Всесвіту спокутує гріхи якраз за Україну: за те, що знущався над нею у 20-х роках 20-го століття і категорично відмітав її волю й незалежність від Росії.

— А дулі отакенної ці хохли не хочуть?! — вигукнув Ілліч Ще й скрутив з своїх худеньких немічних пальчиків примітивну дулю. — Чого захотіли? Незалежності від Росії... Ні, батенька, Цього вони не дочекаються від нас ніколи.

Хтось постукав у двері.