Гуляйполе: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цар, цариця і царята попадали, вони — декотрі нерухомі, інші ще б'ються у передсмертних конвульсіях.

— Хай живе революція! — закричав Диявол і його гасло підхопили царевбивці:

— Хай живе!.. Революція!..

А з іншого краю планети, наче відгукнулося тисячоголосою луною:

— Хай чабан за отамана буде![1] — то кричали селяни, одягнені у латані свитини, подерті штани, босі і з налитими кров'ю очима.

Вони винесли на руках Нестора Махна й поставили його посеред майдану у Гуляйполі.

Лине пісня:

Отаман розгнівано кричить:

— Прокляття і смерть поміщикам як найлютішим ворогам селянської революції!

Озброєні селяни приводять якихось трьох лайдаків у розірваних сорочках і з кривавленими головами, ставлять їх на коліна.

— Душіте їх! — вигукує Диявол, котрий нараз опинився поряд з Махном, і Нестор повторює за ним:

— Душіте їх!

А приречені, що смирно, мов ягнята, стояли навколішки, питають:

— Браточки! За що?

— За революцію! — закричали їм у відповідь повстанці й кинулися душити своїх же однокровних і одновірців.

Десь чуються крики, стрілянина, дзвінкий брязкіт шабель. У цьому калейдоскопі кривавої бійні на тлі неба майорить безліч червоних прапорів, транспарантів, гасел. Їх полоще вітер. І все це — пісні, вигуки, крики, зойки, шелест стягів та гасел, стрілянина — зчиняє жахливе видовище. Диявол радіє йому. І своїм галасом-свистом, улюлюканням ще дужче підсилює навколишній неспокій і загальне божевілля.

Нараз Сатана заклав у рота пальці й засвистав так голосно, що Революція стихла і зникла з очей людських. Стало тихо-тихо. Аж моторошно...

Потойбічний світ. Диявол взяв гітару в руки, вдарив своїми незграбними, скорцюрбленими пальцями по струнах музичного інструмента і заспівав:

Стихла пісня, і сяєво, у якому милувався Сатана, почало тьмяніти, а з останнім акордом гітари зовсім погасло. Натомість з'явилося на небосхилі сонце, яке освітило невеличку, скромно обставлену кімнату — тут був лише один так-сяк збитий з розсохлих дощок стіл, за яким сиділи на дебелих стільцях кілька чоловік з темно-сірими обличчями. Одяг на них був арештанський — чорний, з широкими білими смужками. По кімнаті ходив, заклавши руки за спину, у такому ж арештанському одязі відомий на Землі "вождь пролетаріату" Ульянов-Ленін. Усі мовчали. Ті, що сиділи за столом, чекали, коли заговорить Ілліч. Нарешті, він звернувся до них:

— Як вам, товариші по революції, Пекло? Подобається?

Усі мовчать. Тим часом кожний з них подумав: "Яким бовдуром став наш вождь! Таке безглузде запитання..."

А Ленін на нього відповів сам:

— Вірно — не з медом. Мені, наприклад, щодня на сніданок дають засмажених з шерстю зайців — тих, що я веслом набив повен човен ще у Шушенському[3].

На це один з гостей, вусатий, зі змарнілим, побитим віспою лицем, зауважив:

— У тебе, товаришу Ленін, не пекло, а рай.

[1] 3 вірша П. Тичини "На майдані".

[3] В 1897 р. В. І Ленін за революційну діяльність був висланий у село Шушенське Минусійського округу Єнисейської губернії, де часто займався полюванням, в тому числі й на зайців.