Гуляйполе: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зараз Нестор взяв слухавку.

— Так, Федю, спокійніше...Тебе оточують товстопузі і їхні прихвосні? Ну й що? Цих кровопивців злякався? Найшов мені вояків!.. Та вони такі вояки, як з лайна кулі. І не ми у них на прицілі, а вони у нас на револьверній мушці... А в зуби не хочуть? Слухай мене... Прикинься, що від них тікаєш... Ні, мать твою так, будеш драпати, коли наказую!.. Тільки не в Дібрівський ліс, бо в тому районі з німецькими колоністами розмовляє Калашник[13]. Ти галопуй у напрямку Гуляйполя. Замани їх поглибше сюди. А я вже звідси... Ти зрозумів? Не вони тебе оточать, а ми їх затиснемо у бочку Діогена і, як гнид, придушимо. До зустрічі, Федю... — Нестор поклав слухавку і звернувся до Негребацького: — Ваню, негайно викличи Калашника.

Сашко Нетреба й тут знайшов собі роботу:

— Та крути хвацько! — пристав він до Негребацького. — Це тобі не віршики писати, а з німцями воювати.

— Алло, алло! — кричав Іван у слухавку. — Калашник? Буде з тобою говорити Нестор Іванович. Передаю...

Махно знав, що його ще один вірний товариш і бойовий командир загону Саша Калашник зараз колошкає німецьких колоністів, а тому у першу чергу запитав його якраз про цю не вельми почесну, але, як на думку Нестора, необхідну операцію. Бо всі колоністи — не лише великі землевласники, а отже, вороги махновських комун, а ще й були активними організаторами боротьби з махновщиною і революцією взагалі. Власне, це за їхньою ініціативою в усьому повіті поміщики наче подуріли — стали дибки проти Несторових комун і на противагу махновським повстанським загонам почали створювати свої варти самооборони, які, будучи значно краще, ніж повстале селянство, озброєними, дають належну відсіч анархістам. Але в них не було такого організатора і полководця, яким у повстанців був Махно.

— Калашник! Як там твої німці? — запитав у слухавку Нестор. — До мене дійшли чутки, що ти їх душиш руками і геть палиш їхні маєтки... Молодець... Зараз не дай їм вийти на допомогу українським поміщикам, які тиснуть Щуся... Зрозумів? Продовжуй бити і палити їх, як вошей у печі. Через кілька годин я і Щусь прийдемо тобі на допомогу і доб'ємо те шварготиння[14].

Нестор поклав слухавку і швидко вийшов з будинку... Настала довга Варфоломіївська ніч для усіх землевласників Гуляйпілля і Пологівщини. Дзвеніло спекотне літо — і маєтки хазяїв тижнями горіли, як сірники, а ще й облиті гасом з усіх боків, вони створювали суцільне палаюче пекло, з якого не могли вискочити ні дорослі, ні діти, ні тварини. Ті з небагатьох, хто виривався на степовий простір, не мали сили втекти від кінної погоні і були порубані на шматки м'яса повстанцями. Від крику, лементу і моря людської крові весь люд району заціпенів, здається, на віки-вічні.

А на базі недопалених і спорожнілих поміщицьких маєтків і земель Махно активно взявся створювати комуни. В одну з них навіть записався сам. Усі кругом були слухняні, ніхто не смів перечити задуму грізного отамана.

Аж нараз на центральному майдані Гуляйполя стався велелюдний мітинг. Його зібрали, на подив мешканців району, не анархісти-комуністи, а місцеві українські націоналісти під жовто-блакитним стягом. Виступали один за одним вчорашні прапорщики Волох, Волков, Приходько, агроном Дмитренко, ну й, звісно, їхній керівник Павло Семенюта — Рябко, промова якого багатьом припала до душі. Він сказав, що на противагу підлому Тимчасовому уряду в Петрограді створений у Києві "наш український уряд в особі Центральної Ради”. Почувши це, мітингуючі довго кричали: "Слава!" А закінчив свою промову Павло Семенюта надривними вигуками:

— Геть кацапів з нашої землі! Смерть цим гнобителям нашої рідної мови! На рідній землі хай живе наша влада — Центральна Рада та її Секретаріат.

Цієї хвилини хтось заспівав:

Махно, котрий, одягнений під старця — з сивою борідкою, у латаній свитині та з костуром у руці, — щоб його ніхто не впізнав, був присутній на цьому мітингу, стояв десь посередині натовпу і спокійно сприймав усе почуте, аж поки не проспівав якийсь підлотник куплет "Яблучка" про кацапів. Справа в тому, що багато частівок під загальною назвою "Яблучко" були присвячені махновському рухові і, звісно, народжувалися десь в оточенні гуляйпільських анархістів. Нестор здогадувався, хто автор цих куплетів, але ніколи не прагнув його встановити. Та зараз, почувши черговий куплет на мітингу націоналістів, він наче оскаженів і вирішив негайно провести розслідування усіх "Яблучок".

Викликав у приміщення штабу Івана Негребецького, а з ним запросив і свого охоронця Сашка Нетребу.

— Хто з вас пише "Яблучка"?! — в голосі отамана хлопці відчули щось зле, а тому мовчали, як риба.

— Чого, мов без'язикі?.. Сашко, ти?

— Ні, Несторе...Я навіть не знаю до кінця всієї абетки, бо так-сяк закінчив одну групу. А на смітниках, де я проходив школу, учать лише матюкатися.

— Тоді ти, Іване...

Негребецький винувато опустив голову.

— Навіщо ти про цих кацапів встругнув?

— А що, хіба неправда? — огризнувся Іван.

— Тоді кому ти служиш: всесвітній революції чи українській буржуазії?

Запитання надто відверте і пряме. Така й має бути відповідь:

— Я за соціальну справедливість і за революцію до її переможного кінця. Але ж ми з тобою, Несторе, українці...

Було б це сказано ще влітку 1917 року, без сумніву, Махно застрелив би Негребецького на місці — без слідства й суду вчинив би розправу лише за те, що його сподвижник схибив, відійшов од чіткої лінії революціонера-інтернаціоналіста... Але тепер Нестор уже був знайомий з Галиною Кузьменко, вчителькою української мови та літератури Гуляйпільської гімназії. Саме вона уже багато разів, коли вони удвох гуляли Дібрівським лісом, переконувала отамана, що Україна має бути самостійною, незалежною від Росії державою і таке її становище аж ніяк не буде суперечити ідеї анархізму про створення комун, органів самоврядування і навіть ідеї інтернаціональної єдності. Галина якось мудро, не зовсім зрозуміло для Нестора, говорила, що, мовляв, лише незалежні одна від одної держави можуть по-справжньому розвивати у себе міжнаціональну єдність. Чесно кажучи, Махнові таке поєднання, така рівність між двома цими поняттями — інтернаціоналізмом і самостійністю кожної держави — були просто не сумісні та й годі. Інтернаціоналізм він вважав як об'єднання всіх націй і народів у одне ціле, неподільне, без кордонів. Ось так, як птахи... З одною мовою, культурою, з одним життєвим простором. А виявляється, є серед анархістів люди, котрі це ж саме поняття ставлять зовсім по-іншому, з ніг на голову... А може він ставить його саме так — на голову?.. Поживемо — побачимо.

— Гаразд, — сказав примирливо Нестор, звертаючись до Негребецького. — Щоб ці завихрення тримав при собі і я про них більше ніколи не чув... Бо так можна дійти до абсурду: сьогодні будемо бити кацапів, завтра — євреїв, а післязавтра — кого?.. А післязавтра вони усі — нас, українців... Виграємо від цього чи ні?

Іван мовчав.

— Отож бо... Іди і поклич сюди Семенюту-Рябка. Треба кінчати з ними... Бо ці українські націоналісти вже далеко зайшли — все Гуляйпілля баламутять.

Негребецький застав Павла вдома. Той сидів за столом і пив з алюмінієвої кварти чай в прикуску з грудочкою цукру. На одному коліні в нього сидів дворічний син, а на другому — трирічна донька. Обох їх, в перерві між сьорбанням чаю, Павло годував картоплею, вареною в лушпинні. Його молода, вельми гарна дружина, була одягнена в українську вишивану камізельку й таку ж розцяцьковану нитками сорочку. Її чоловік також був в українській вишиванці. На покуті, заквітчаний у вишивані рушники, стояв, як образ святого Миколи, великий, витканий на полотні, портрет Тараса Шевченка. З усього відчувалося, що хазяїн нікого не чекав і не сподівався на зле. Павло та його жінка були в гарному настрої, жартували. Негребецький, закінчивши оглядини портрета Шевченка, сказав господареві:

— Павлушо, тебе викликає Нестор.

[13] Калашник (Калашников) Олександр — нар. в робітничій сім'ї м. Баку, жив у Гуляйполі, активний учасник повстанського руху півдня України, в армії Махна займав керівні посади: командир 1-го корпусу, член оперативного відділу Ради революційних повстанців (махновців). Загинув наприкінці червня 1920 року під залізничною станцією Барвінкове. (А.В. Белаш, В.Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно. Киев — РВЦ. "Проза” — 1993. — С. 581).

[14] Шварґотиння — тут у розумінні "німці".