Гуляйполе: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вони його затягнули у підвал штабу і вже там замучили. В усякому разі, особисто я зробив би так, — це вже сказав Дзержинський, згадавши свій досвід мучення людей у підвалах Луб'янки.

— Бгаво, залізний Феліксе! — Леніну така думка сподобалася, і він глянув на свого найліпшого учня — товариша Сталіна. Що ж відповість він? А той, на подив членів політбюро, перехитрив усіх. Він звернувся до вчителя:

— А що скаже товариш Ленін?

Гнітюча тиша — і всі погляди на Ульянова... А як діяти йому? Не мовчати ж... Іллічу довелося розколюватися:[11]

— Найцікавіше і найприємніше для душі — це повільно, з почуттям насолоди, душити, і я вважаю, що так вони й зробили.

Тепер усі повернули голови назад, туди, куди недавно пересів подалі від більшовиків мовчазний Грушевський.

— Вишепталися? — запитав Президент України і, не чекаючи відповіді, сказав: — Цього делегата махновці не розстріляли і не задушили. Він після Гуляйполя був у мене в Києві і скаржився на незаконні дії Нестора Махна і його повстанців. Я вибачився перед делегантом і допоміг йому благополучно доїхати до Петрограда. — Михайло Сергійович трохи подумав і, скориставшись мовчазною розгубленістю присутніх, додав: — Спотворені у вас, панове, поняття чесності, людяності і порядності, у тому числі, й щодо Махна... Лише зараз не бунтуйте, не галасуйте, як це можете ви робити... Ліпше давайте спокійно подивимося, що було далі у Гуляйполі...

Глава третя

Кров людська — не водиця

(М. Стельмах)

Нестор уважно розглядав карту України, виміряв на ній щось лінійкою, замислився і знову виміряв. Присутні в тимчасовому штабі Негребецький і Сашко сиділи мовчки, аби не заважати отаману працювати. Нараз з вулиці почулися людські голоси й вигуки:

— Пропустіте нас, ми до Нестора Івановича. Ми хочемо його спитати...

У відповідь хтось з охоронців штабу, які стояли при вході, вигукнув:

— Не можна! Він займається важливими справами.

До крикунів вийшов Нетреба. Біля входу в будинок зібрався гурт якихось лайдаків з навколишніх сіл.

— Ви чого тут базарите? — звернувся до них особистий охоронець Махна. — Чого приперлися і наче на весілля зодягнулися?

— Та ми до Нестора!

— Чув, що не до мене... А Нестор зараз наміряє по карті селянам землю...

Прибулі ще дужче загули і навперебій загелкотали, мов гуси:

— Ой спасибі йому!

— Наш заступник і оборонець...

— Невже земельку будемо мати?

— Слава Богу і йому!..

На ґанку з'явився Махно:

— Хто там до мене і в якій справі?

— Несторе, ми делеговані жителями Дібрівки, Темирівки, Успенівки та інших сіл, щоб у тебе запитати: "Кого нам підтримувати і від кого захищатися?"

— Кого підтримувати? — перепитав отаман. — Вся влада у волості віднині перейшла до комітету захисту революції. Йому і лише йому ви маєте підкорятися і виконувати його вказівки. На будь-які розпорядження й укази буржуазно-поміщицького Тимчасового уряду та Української Центральної Ради плюйте з високої гори. Бо вони — два панських чоботи — пара: захищають буржуїв і поміщиків, цих одвічних ворогів бідного селянства. Відбирайте у своїх поміщиків і церков землі, маєтки і створюйте на їх основі селянсько-бідняцькі вільні комуни. Поміщиків і попів, які не підкоряються вимогам революційного селянства, розстрілюйте з їхніми виводками на місці.

— Дякуємо, Несторе!.. Так і передамо...Так і будемо діяти...А ти вже йди до свого штабу і діли ту земельку, діли її ріднесеньку. Бо комуна — добре, а своє — ближче до тіла.

Махно різко повернувся назад, у будинок. Останні слова якогось новоявленого хазяйчика йому, факт, не сподобалися. Бо його плани щодо землі зовсім інші: кожному дати по десятині-дві біля його обійстя, а всі інші угіддя об'єднати в невеличкі комуни, де працюватимуть вільні від експлуатації трударі. Почуваючи себе господарями своїх здобутків у комуні і не маючи над головою ні поміщика, ні державної влади, селяни дуже скоро заживуть заможно й радісно. "Такі плани і так буде!" — підсумував свої думки отаман і знову приступив до вивчення карти. Задзвонив телефон. Негребецький узяв слухавку.

— Алло, алло! Центральний штаб слухає... Нестора Івановича? Даю... — До Махна: — Несторе Івановичу, тебе Щусь.[12]

Федір Щусь — відірвиголова села Дібрівки, отаман невеличкого, але боєздатного загону. З Нестором вони зійшлися прямо-таки з перших годин знайомства і полюбили один одного, як брат брата. Обоє були завзяті у битвах з вартою поміщиків, не передбачувані у своїх вчинках, наполегливі в досяганні мети, уміли гуртувати навколо себе хлопців. Одна була перевага Нестора перед Федором — диявольське холоднокровне уміння Махна виходити переможцем з будь-якого безвихідного і програшного становища. Якраз ця риса характеру і стала головним аргументом, коли у розрізнених малих загонів Гуляйпільщини стало на порядок денний найважливіше питання: "Кому довірити керівництво об'єднаних партизанських сил: Нестору чи Федору?" Усі, в тому числі і Федір, проголосували за Махна. Правда, це ще було попереднє, не офіційне об'єднання. Все ще кожне село мало свого отамана, який діяв проти куркулів, поміщиків та німецьких колоністів так, як йому заманеться. А Щусь, на відміну від інших, всеціло підкорявся Махну.

[11] Розколюватися (жарт.) — признаватися, тут у розумінні висловлювати свою думку, говорити правду.

[12] Щусь Федір (Феодосій) — (1893—1921 рр.) — нар. в с. Велика Михайлівна (Дібрівка) Олександрівського повіту Катеринославської губернії (за старим адмін.-територ. поділом) в бідній селянській сім'ї, на царській службі — матрос, активний учасник повстанського руху півдня України, в армії Махна займав керівні посади: начальник кавалерії, командир кавбригади, начальник штабу Армії. Убитий у червні 1921 року під смт Недригайлів того ж району Сумської області (див. А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно. Киев — РВЦ. "Проза" — 1993. — С. 582).