Маркіза де Сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

М о н т р е й. Рене, яка радість! Вітаю! Я навмисне потай вислала Анну за постановою суду, — хотіла зробити тобі приємну несподіванку.

Р е н е. Я вам так удячна, мамо. Якби не ви, не бачити б йому волі!

(Низько схиляється перед пані Монтрей; та збентежено перезирається з Анною.)

М о н т р е й (підіймає Рене). Ну, що ти, що ти! Краще вважай, твоє щиросердя врешті розтопило моє серце. Зрештою, я ж твоя мати. А хіба щось може бути природніше, ніж зробити, як просить донечка! Хоч ти на мене й гнівалася аж досі…

Р е н е. Я зараз згорю від сорому! Але треба мерщій у Лакост, бо тепер, по всьому, Альфонс не забариться…

М о н т р е й (перезирається з Анною). Для чого так поспішати, Рене?

А н н а. Випробуй тепер ти Альфонсове терпіння.

М о н т р е й. Залишайся бодай на днинку. Посидимо, як колись бувало, втрьох, побалакаємо про наші біди. Тепер із них і посміятися можна. От, наприклад, як п’ять років тому, навесні, ти влаштувала Альфонсові втечу. Мене аж приголомшило: яка ж ти метка!

Р е н е. Тоді я й справді гнівалася на вас усією душею, мамо. Розуміла, що визволити чоловіка можу тільки власними силами, й була готова на все.

М о н т р е й. Щиро кажучи, тоді я й поглянула на тебе по-новому. Я вважала тебе тихонею та домувальницею, але тут побачила, що ти й справді моя дочка. Який точно вивірений, без найменшої вади, план, яка рішучість, яка відвага! Одне тільки завважу, Рене: коли хочеш вирятувати навіть погану людину, треба покладатися лише на закон та справедливість. І я, і твій батько завжди стояли на цьому. І бачиш — саме це й допомогло. А от Альфонсова матуся, свята та божа, так і померла в монастирі, не відірвавши від себе жодного діамантика.

А н н а. Хоч Альфонсова мати й була йому, мов чужа, та коли померла, він ледве очі не виплакав.

Р е н е. Мало того, покинув свою криївку та приїхав на похорон до Парижу. Там його й схопили.

М о н т р е й. І за батьком він так побивався, ну так побивався. Навіть я неждано-негадано розчулилася.

Р е н е. Цікаво, чи проливав би він так само сльози, якби померла я?

М о н т р е й. Що сказати… от якби ти була матір’ю, то певно проливав би… Хоча, поки Альфонс був у в’язниці, ти йому й правила за матір.

А н н а. А от я перед ним ніколи не удавала матусю.

Р е н е. Та й я мала йому правити за матір не з власної волі!

М о н т р е й. Годі, годі! Ви надто легковажно ставитеся до ролі матері, то більше перед власною шанованою матір’ю. А проте, кажіть, що заманеться. Я ніколи не пробачу Альфонсові, що він так зіпсував життя обом моїм донечкам, яких я викохала самотужки. Сподіваюся, ти, Рене, це зрозумієш.

Р е н е. Мені він життя не псував.

А н н а. Мені теж.

М о н т р е й (з прихованою гіркотою). Цікаво! І як я маю це розуміти?

Р е н е. Наруга — це те, що розпалює його пристрасті. Але й удовольнити їх може теж лише насильство. І от на лютому досвітньому морозі зрощує він найчистіші кристали — але тільки з бруду земного і тільки щоб знову втоптати в бруд, як кінь утоптує іскристий іній. Він творить святих — але тільки з повій та жебрачок, і тільки щоб катувати їх та батожити. А щойно все скінчено, мара розлітається, й він жене тих жебрачок та повій утришия геть за ворота… Але хай насолода й нетривка, кожну її мить, кожну хвилю він перетворює на лагідність, наче на мед, і, повернувшись додому, виливає на мене всю свою ніжність, бо для нього я одна її варта. Робочою бджолою збирає він до сьомого поту під вогнистим промінням літа нектар насолоди, й летить назад до вулика, де в сутінку й свіжості чекаю я на нього й на той мед. Криваві квіти, де береться той нектар, — хіба він їх кохає! Його блюзнірства… він гнітить святість, аби добути мед, і більш нічого. А якщо від цього хтось чи щось і псується — для нього це байдуже!

А н н а. Ти, Рене, малюєш Альфонса кращим, ніж він є, бо пояснюваним і водночас поетичним. Власне, у поезії ти й шукаєш пояснення. Бо як інакше збагнути святість чи бруд, яких світ не бачив! Та чи ж до лиця жінці надмірна розумовість? Я, скажімо, й не бралася його розбирати. Тому зі мною він почувався безпечно, й пестив мене, як найзвичайнісінький чоловік, а я відповідала йому, як найзвичайнісінька жінка. Р е н е. Якщо ти таке кажеш, я теж не змовчу. Я тебе просто використала. Подеколи Альфонсові хотілося побути звичайним. Зі мною було годі вдавати — я ж-бо знала, який він звичайний. От і вибрала тебе для нього.

А н н а. Ти зробила гірше собі, сестро! Бо тепер у твоїй пам’яті немає моєї Венеції. Ані червоного, як нутрощі, місяця, що сходив у мареві над каналом. Ні співаків із мандолінами на мості, чиї солодкі голоси линули крізь вікно на наше зім’яте ложе, що пахнуло морем і вологою, наче купа водоростей на піщаному березі. Альфонс ніколи й словом не згадував при мені кров, але спогадами про неї повнилися його зіниці, й саме в них було джерело нашої безмежної лагідності.

М о н т р е й. Що за неподобства! Замовкніть обидві! Не вистачало вам посваритися через те, що було шість років тому. То більше зараз, коли радіти треба. Скоріше я б мала злоститися на Альфонса, та й то волію згадати його по-доброму. Злочини він спокутував, тож пошукаємо в його вдачі гарні риси. Подейкують, він став побожним, от тільки чи це правда?

Р е н е. У деяких його листах я й справді відчула прагнення до віри.

М о н т р е й. А в інших він, мабуть, погрожував накласти на себе руки, а ще в інших гудив мене останніми словами, ніби за скнарість і підступність. Знаю, все знаю! Тим вас Альфонс і причарував, що не має тривких почуттів: зазирне крізь віконце до пекла, полине до раю, але звідти не забариться до кухні, полаятися, наче той візник. Я чула, він пише книжку, певно, уявляє себе великим письменником. Який жах! Певно, як не мене виведе відьмою, то себе — самим князем пітьми. От тільки хто такі книжки читатиме!

Р е н е. Альфонс, може, й непостійний у почуттях, але вдячливість йому не чужа. Думаю, коли він дізнається, що це ви, мамо, його вирятували, все життя благословлятиме.

М о н т р е й. Справді? Ну, добре.

(Входить Шарлота.)