Маркіза де Сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Р е н е. Анно! Не дражнися!

А н н а. Ось! Іди сюди!

Р е н е. Ну що за пустощі!

(Обидві у пишному вбранні кружляють по сцені; нарешті Рене вихоплює сувій.)

Р е н е. Що це таке? (Переводить дух і читає.)

«Постанова Верховного суду міста Екс у Провансі. Травня місяця року цього, суд отримав скріплений золотою печаткою королівський едикт про перегляд справи маркіза Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада, ув’язненого у Венсенській фортеці, та, згідно монаршої волі, скасував рішення року тисяча сімсот сімдесят другого. Унаслідок повторного розгляду справи, зазначеному маркізові де Саду винесено такий вирок. Підсудного Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада за образу дією і розтління норовів найсуворіше попередити, оштрафувати на п’ятдесят ліврів та заборонити йому перебування в місті Марселі впродовж трьох років. По сплаті штрафу ім’я маркіза де Сада зі списків ув’язнених негайно вилучити».

О господи! (на хвилю застигає, не в змозі говорити від радощів.)

А н н а. Ну що, сестро, сподобалася новина?

Р е н е. Наче сон…

А н н а. Навпаки, то раніше був страшний сон, а тепер ти прокинулася.

Р е н е. Альфонс на волі. А значить, я теж… Шість років… Анно, пам’ятаєш, як восени, шість років тому, у цій самій вітальні ми разом міркували, як урятувати Альфонса? Це було якраз по тій жахливій марсельській історії. Ти щойно повернулася з Італії, куди їздила потішити серце Альфонсові.

А н н а. «Потішити серце»? Нащо ці недомовки? Адже то давня справа.

Р е н е. Давня… Усе, що я робила ці шість років, наче сплелося у візерунки довкола одного — як визволити Альфонса. Я билася в двері, але ті були, мов кам’яні. Поламала нігті, розбила в кров руки, та їх було годі прочинити.

А н н а. Але ти робила все, що могла.

Р е н е. Проте моїх сил було замало. Матусиними стараннями Альфонс утрапив за ті двері, її ж стараннями вони й розчахнулися.

А н н а. Добре, що ти це розумієш.

Р е н е. Саме тому я й тут у цей приїзд до Парижу. Поки ми з матір’ю ворогували, я зупинялася в готелі.

А н н а. Отож ворожнечі між нами кінець.

Р е н е. Ти зовсім подорослішала… А я… я зістарілася.

А н н а. Нічого подібного! Ти так висяваєш від щастя, що здаєшся молодшою, ніж шість років тому.

Р е н е. Я зрозуміла ось що, Анно: щастя — мов зернятко золотого піску в купі бруду, воно сяє навіть на дні пекла. Що таке для мене щастя? Для сторонніх я — безталанна жінка у гроні нещасть. Чоловік мене зраджував, мало того, потрапив до в’язниці. Довкола мене — жахливі плітки. Нехай би хоч жила заможно, та ба — замок Лакост нема на що утримувати. Останнім часом не вистачало й на дрова, тож узимку тільки було тепла, що в ліжку з грілкою. Через це навіть весна мене не радувала. Та ось зазеленіла навколо замку трава, крізь вікна попід стелею до вистиглих покоїв ринули промені сонця й голоси птахів, наче заспівала величезна лискуча мосяжна сурма, і в мені відродилась надія: день порятунку Альфонса вже близько. Цю мить злодіяння Альфонса й мої нещастя ніби злилися. Адже вони так подібні! Правда, Анно? І злочину, й недолі люди стороняться, мов пошесті, щоб, боронь боже, їм не передалися. Зате просторікувати про них можуть без упину. З Альфонсовим злом ніщо не зрівняється, але моя біда за шість років знеслася до його висот. Тому я й осягнула безмір його самотності в неволі. Ім’я тому, що він чинив, — лиходійство, але тому, чого прагнув, — неможливість. І він один був здатен знову й знову ставити тій неможливості чоло, усі інші, скільки б їх там не було, могли лише наслідувати його для розваги. Альфонс, певно, нікого не кохав… Тебе теж ні.

А н н а. А тебе?

Р е н е. І мене. Мабуть, саме через це ми й мирилися завжди так швидко.

А н н а. А все ж зізнайся: ти віриш, що тебе одну він якраз і кохав?

Р е н е. Мріяти вільно про що завгодно. Мріяти Альфонс мене навчив.

А н н а. А бути щасливою?

Р е н е. Щастя — це мій власний винахід. От цього Альфонс ніяк не міг мене навчити. Щастя, як би то сказати, — марудна жіноча праця, на кшталт вишивання. Береш самотність, нудьгу, неспокій, жахливі ночі, страшні світанки, й усе це, не шкодуючи сил і часу, нитка по нитці переносиш у вишивану трояндочку. Навіть пекельні тортури жіночі руки й жіноче терпіння перетворюють на квітку троянди.

А н н а. Тепер Альфонс із троянди твого щиросердя зварить варення й намазуватиме ранком на булочки.

Р е н е. Ну й уїдлива ти, Анно!

(Зліва з-за лаштунків виходить пані Монтрей.)