Маркіза де Сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Р е н е. Саме тоді я й відчула: розірвати наші узи не в людській силі. Відчула міцніше, ніж в його обіймах.

М о н т р е й. Невже ти аж так його кохаєш, що не можеш його покинути? Ти мене не переконала. Кажеш, на все готова заради кохання? Я б сказала — заради власних порожніх вигадок. Ну подумай, Рене, той твій чоловік — хіба він тебе кохає? (Ущипливо.) Між нами кажучи, хіба він узагалі людина?

Р е н е. Людина чи ні, а він мій чоловік.

М о н т р е й. Так про кохання більш не кажемо, тепер посилаємося на подружню доброчесність.

Р е н е. Власне, мене вчили доброчесності, саме ви, мамо.

М о н т р е й. У твоїх вустах слово «доброчесність» звучить на диво розпусно. Як це так? Я давно звернула на це увагу. Коли йдеться про Альфонса, найчистіші в світі слова стають чорніші ночі. Чорніші китайського лаку.

Р е н е. І моє кохання?

М о н т р е й. Навіть це слово звучить винятково розпусно.

(Обидві мовчать.)

Р е н е. Як би там не було, я прямуватиму за ним, скільки зможу. А впровадити мого чоловіка до в’язниці, щоб розлучити нас силою, — то був прорахунок. Я писатиму йому листи, під будь-яким приводом домагатимуся побачень. Ми з ним добре розуміємо, що, коли він у в’язниці, то я — його єдина надія в цілому світі.

М о н т р е й. Кажеш, прорахунок, Рене? А знаєш, мені щойно спало на думку: ми з тобою досі не звертали уваги, що радіємо з одного й того ж, хоч цілі маємо різні. В твоїх словах правда одне. Десь у глибині душі ти теж хочеш, щоб Альфонс був під замком, бо інакше не матимеш спокою. Щоб він був самотній, не вільний нічого робити, щоб ти була його єдиною надією, щоб тебе не мучили ревнощі. Тепер його черга ревнувати. Пам’ятаєш його жахливі листи, навіяні химерними мареннями? Тепер ти зможеш їх читати, весело й самозадоволено посміхаючись… Спробуй бути відверта. Визнай: в глибині душі ти мені вдячна. І ти, і я сходимося в тому, що обидві хочемо замкнути цього чоловіка назавжди. Хіба ні?

Р е н е. Зовсім ні!

М о н т р е й. Знаєш, що звільниться він тільки тобі на біду, й усе одно…

Р е н е. Усе одно мені потрібна тільки його свобода.

М о н т р е й. Хоч розумієш, що його свобода — то нагай і цукерки?

Р е н е. Це байдуже. Прошу вас, мамо, уклінно благаю! Зробіть усе, щоб визволити Альфонса.

М о н т р е й. Бридня якась. Визволити. І покинути його ти не бажаєш. Хоч знаєш, що тебе саму це зрікає на муки. Тобі що, подобається мучитися?

Р е н е. Страшніших мук, ніж зараз, не буває.

М о н т р е й. Тобі не можна не вірити — ти знаєш, що кажеш. Отже, якщо те створіння вийде на волю… ти зрадієш? Будеш щаслива?

Р е н е. Так, це моя мрія, моя найбільша радість, моє найбільше щастя.

М о н т р е й. (гостро) Яке твоє щастя?

Р е н е. Що?

М о н т р е й. Якого ґатунку щастя, якої природи?

Р е н е. Не розумію, про що ви. Хіба може бути більше щастя для доброчесної дружини, ніж визволити чоловіка?

М о н т р е й. Досить про доброчесність! Що частіше це слово вилітає з твоїх вуст, то бруднішим стає. Я спитала. Яке воно, твоє щастя?

Р е н е. Якщо хочете, скажу. Щастя — коли щоночі чоловік виповнює мій дім світлом. Щастя — коли в промерзлому взимку Лакості я намагаюся сховатися від холоду в ліжку та ясно уявляю, як десь у теплій кімнаті мій чоловік підносить розпечену головню до спини голої зв’язаної жінки. Щастя — коли дедалі страшніші плітки розпростираються, мов порфірові королівські шати. Щастя — коли я, дружина володаря того краю, пробираюсь узбіччями доріг через довколишні містечка, не зважуючись підвести очі. Щастя — сором і ганьба…Ось яке щастя я здобуду, коли Альфонс буде на волі.

М о н т р е й. Брехня, сама брехня! Перш ніж звинувачувати мене, твою матір, варто б задуматися, яка з тебе дочка! Ти знову криєшся від мене. Та я все знаю! Саме через це я й прирекла сама собі будь-що відірвати дочку від того чоловіка.

Р е н е. Про що це ви?

М о н т р е й. Про те, про що мені було соромно розповісти навіть Анні. Та доброчесність, якою ти так пишаєшся, не що інше, як гнилий, поточений хробаками плід хвороби.

Р е н е. Будь ласка, не говоріть загадками.